Глава 6. Людина за кресленнями

П'ять днів. Саме стільки часу дав їй Адам. П'ять днів, щоб довести, що її слова були не просто емоціями. Катерина майже не виходила з офісу. Увечері, коли більшість працівників поспішали додому, вона залишалася за своїм столом. Знову й знову переглядала креслення. Перемальовувала. Починала спочатку. Медичний центр мав бути не просто сучасною будівлею. Він мав стати місцем, де людям стане трохи легше ще до того, як вони переступлять поріг кабінету лікаря.

— Катю, ти взагалі додому сьогодні підеш? — усміхнулася Марія, збираючи ноутбук. Катерина лише глянула на годинник. Двадцять перша тридцять.

— Ще трохи.

— Ти вже третю ніч сидиш тут.

— Майже закінчила.

Марія підійшла ближче й уважно подивилася на монітор.

— Красиво...

Катерина ледь усміхнулася.

— Не красиво. Правильно. 

Марія засміялася.

— Це вже вплив пана Соколовського?

Катерина мовчки закотила очі.

— Не згадуй його.

Наступного ранку переговорна знову була заповнена людьми. Катерина відчувала, як від хвилювання холонуть долоні. Перед нею лежала тека. У ній — п'ять безсонних ночей. Адам зайшов рівно о десятій. Як завжди. Без запізнення.

— Доброго ранку.

Його погляд на мить затримався на Катерині.

— Пані Штерн.

Вона коротко кивнула.

— Пане Соколовський.

— Ви готові?

— Так.

Катерина під'єднала ноутбук. На екрані з'явилося зображення майбутнього комплексу. Світлий фасад. Великі внутрішні дворики. Багато дерев. Відкриті зони очікування. Максимум природного світла. Вона говорила майже двадцять хвилин. Розповідала не лише про матеріали чи конструкції. Про людей. Про те, чому пацієнт, який бачить сонце, одужує спокійніше. Чому дитина менше боїться лікаря, якщо замість сірих стін бачить зелений двір. Чому архітектура теж може лікувати. Коли вона закінчила, у залі запала тиша. Ніхто не поспішав щось сказати. Адам повільно перегорнув кілька сторінок. Потім ще раз уважно подивився на візуалізацію.

— Скільки часу ви витратили?

— П'ять днів.

— Ні.

Він підняв на неї погляд.

— Я питаю не про календар.

Катерина на секунду розгубилася.

— Майже весь час.

— Це видно.

Вона не зрозуміла, чи це критика. Чи... Комплімент. Адам закрив теку.

— Скільки відсотків дорожчим буде цей варіант?

Фінансовий директор швидко переглянув розрахунки.

— Приблизно на сім.

Усі завмерли. Катерина знала, що зараз почує. "Занадто дорого." Саме цього вона й чекала. Адам кілька секунд мовчав. Потім спокійно сказав: 

— Приймаємо.

У кімнаті настала така тиша, що було чути, як за вікном шумить дощ. Фінансовий директор здивовано підняв голову.

— Але бюджет...

— Ми знайдемо, на чому зекономити. Не на людях. 

Катерина повільно перевела на нього погляд. Він уже дивився на креслення. Наче щойно не погодився повністю змінити концепцію власного проєкту. Після наради вона мовчки збирала речі.

— Пані Штерн.

Вона обернулася. Адам стояв біля дверей.

— Гарна робота.

Усього два слова. І чомусь саме вони означали для неї значно більше, ніж найдовша похвала. Вона дивилася, як він виходить із переговорної. І вперше з їхнього знайомства подумала не про те, який він нестерпний. А про те, що, можливо... Вона помилилася. Можливо, за цією холодною стриманістю ховається людина, яка вміє бачити більше, ніж показує іншим.