Глава 3. Адам

Є люди, які приходять на зустріч підготовленими. І є ті, хто думає, що талант дозволяє імпровізувати. Я не любив ні перших, ні других. Я любив людей, які вміли відповідати за власні рішення. Саме тому за п'ятнадцять років роботи навчився дивитися не на слова. На очі. Вони завжди говорили більше. Я поклав теку з кресленнями на стіл і подивився у вікно. Львів прокидався повільно. Дощ знову вкривав бруківку тонкою срібною плівкою. Дивно. Колись я любив дощ. Тепер він лише нагадував, що день буде довшим, ніж хотілося.

— Пане Соколовський?

Я повернув голову.

— Так.

— Підрядники вже чекають.

— За хвилину.

Двері зачинилися. Я залишився сам. На столі лежав список молодих архітекторів, яких компанія залучила до проєкту. Одне ім'я я вже пам'ятав. Катерина Штерн. Переможниця конкурсу. Наймолодша в команді. І єдина людина за останні кілька місяців, яка наважилася заперечити мені на першій зустрічі. Я всміхнувся сам до себе. Ледь помітно. Смілива. Більшість людей мовчить. Особливо тоді, коли від їхніх слів залежить робота. Вона ж зробила навпаки. Дивно. Я не любив людей, які сперечаються заради того, щоб сперечатися. Але ще менше любив тих, хто погоджується з усім. Я відкрив її дипломний проєкт. Перегорнув кілька сторінок. Світло. Дерево. Відкриті внутрішні дворики. Багато природного освітлення. І майже на кожній сторінці одна й та сама думка. "Архітектура має лікувати не лише тіло, а й душу." Я затримав погляд на цій фразі. Наївно. І водночас красиво. Я закрив теку. Ні. Так не можна. Бізнес не будується на красивих думках. Будь-яке рішення має коштувати рівно стільки, скільки воно приносить користі. Саме цього мене навчило життя. Саме тому моя мережа працює. Саме тому люди довіряють мені. Я взяв ключі від автомобіля. Телефон завібрував. Максим.

— Слухаю.

— Ти ще в офісі?

— Уже виходжу.

— Не забудь, сьогодні вечеря з партнерами.

— Пам'ятаю.

Я вимкнув телефон. Через кілька годин ми сиділи в одному з найкращих ресторанів Львова. Партнери говорили про цифри. Інвестори — про прибуток. Я слухав. Робив нотатки. Поки поруч не пролунав жіночий сміх. Гучний. Щирий. Такий, який не можна зіграти. Я машинально повернув голову. За кілька столиків сиділа компанія молодих людей. У центрі — вона. Катерина Штерн. Без офісного піджака. Без креслень. Без тієї впертості, з якою дивилася на мене під час презентації. Вона сміялася. І чомусь саме такою здавалася значно молодшою за свої двадцять чотири.

— Адаме?

Я повернувся до співрозмовника.

— Перепрошую.

— То що скажеш щодо нового проєкту?

Я відповів. Але думками вже не був за цим столом. Чомусь згадав її слова. "Люди приходять у лікарню не милуватися фасадом." Дивно. Минуло два тижні. А я досі їх пам'ятав. Я не любив, коли хтось затримувався в моїх думках довше, ніж того вимагала робота. Особливо люди, яких знав лише кілька хвилин. Це була погана звичка. І я давно навчився її позбуватися. Принаймні так мені здавалося.