Глава 1. Перша зустріч

Львів зустрів мене дощем. Не зливою. Саме таким дощем, який ніби зависає у повітрі й осідає на волоссі ще до того, як встигаєш розкрити парасольку. Я любила такі ранки. Вони змушували місто виглядати справжнім. Без зайвої показності. Я зупинилася навпроти сучасної шестиповерхової будівлі зі скла та бетону й ще раз поглянула на логотип компанії. "Forma Studio". Саме сюди мріяла потрапити майже половина випускників архітектурного факультету. І саме сюди сьогодні мала зайти я. Перший робочий день. Дивно, але я не хвилювалася. Принаймні так мені хотілося думати. Я поправила комір світлого піджака, глибоко вдихнула й відчинила двері. Усередині пахло кавою, деревом і свіжими кресленнями. Якби архітектура мала власний аромат, він був би саме таким.

— Доброго ранку, — усміхнулася дівчина за рецепцією. — Ви Катерина Штерн?

— Так.

— Вітаємо в команді. Пані Марія вже чекає на вас.

Я лише кивнула. Усе відбувалося занадто швидко. Знайомство з колективом. Рукостискання. Нове робоче місце. Декілька жартів від дизайнерів. І десятки незнайомих імен, які я вже забула.

— До речі, — сказала Марія, проводжаючи мене коридором, — сьогодні тобі пощастило.

— Справді?

— Якщо все мине добре, вже сьогодні працюватимеш над одним із найбільших проєктів компанії.

Я відчула, як серце пропустило удар.

— Настільки серйозний?

— Замовник дуже вимогливий.

Це прозвучало майже як попередження. Ми зупинилися біля великої переговорної кімнати. За скляною стіною я побачила кількох людей. На столі лежали плани. Макети. Ноутбуки.

— Це твоя можливість проявити себе, — тихо сказала Марія. — Тільки...

Вона усміхнулася.

— Не сперечайся з ним.

Я пирхнула.

— З ким?

Марія лише відчинила двері.

— Доброго ранку. Усі вже в зборі.

Розмови стихли. На мить усі погляди звернулися до мене.

— Це Катерина Штерн. Переможниця Всеукраїнського конкурсу молодих архітекторів. Відсьогодні працюватиме з нами.

Я ввічливо всміхнулася. І саме тоді помітила його. Він сидів біля вікна. Темно-синій костюм. Годинник зі сталевим браслетом. На вигляд років сорок. Спокійний. Занадто спокійний. Він не поспішав простягати руку. Лише уважно дивився на мене. Так, ніби оцінював. Нарешті підвівся.

— Адам Соколовський.

Його голос був низьким і абсолютно рівним.Я простягнула руку.

— Катерина Штерн.

Він ледь кивнув.

— Знаю.

Чомусь ця відповідь мені не сподобалася. Марія відкрила презентацію.

— Отже, пане Соколовський, ми підготували три концепції нового медичного центру...

Я уважно слухала. Будівля була красивою. Але... Ні. Щось було не так. Я ще раз поглянула на фасад. Скло. Багато скла. Мінімалізм. Ефектно. Та абсолютно холодно. Не для місця, куди люди приходять зі страхом. Не стрималася.

— Можна?

Усі повернулися до мене.

— Якщо чесно... я б змінила концепцію.

Марія ледь помітно заплющила очі. Ніби саме цього й боялася. Адам спокійно схрестив руки.

— Чому?

— Тому що це лікарня. Люди приходять сюди не милуватися фасадом. Вони приходять із болем. І останнє, що вони хочуть відчути, — це холод.

У кімнаті запала тиша.

— Цікава думка, — рівно відповів він. — Але ви, схоже, забули одну деталь.

— Яку саме?

— Я оплачую не емоції.

Я оплачую результат. Я відчула, як усередині щось різко стиснулося.

— А хіба ці речі не пов'язані?

Його погляд став уважнішим.

— Ні.

— Тоді шкода ваших майбутніх пацієнтів.

У переговорній стало тихо настільки, що було чути, як за вікном стукає дощ. Марія мало не зблідла. Хтось із дизайнерів опустив очі в ноутбук. Адам мовчав кілька секунд. Потім повільно закрив теку.

— На сьогодні достатньо.

Він подивився на керівницю.

— Продовжимо без пані Штерн.

У мене всередині все обірвалося. Перший день. Перша нарада. І мене фактично попросили вийти . Я мовчки взяла блокнот. Коли вже була біля дверей, за спиною пролунав його голос. Спокійний. Майже байдужий.

— До речі...

Я озирнулася.

— Не втрачайте звичку говорити те, що думаєте. Вона зустрічається рідше, ніж талант.

Я нічого не відповіла. Лише вийшла за двері. І тоді була абсолютно впевнена лише в одному. Якби мені запропонували обрати будь-якого іншого замовника, я б погодилася не роздумуючи. Бо Адам Соколовський уже в перші десять хвилин нашого знайомства став людиною, яку мені найменше хотілося бачити знову.