3

На мить серце Сергія перестало битися, адже на екрані він побачив… Її. Якби не цілував її холодні вуста перед тим, як назавжди попрощатися, подумав би, що вона якимось магічним чином вижила і зараз дивиться на нього з того боку екрану і хитро посміхається. Поправляє руді кучерики, що спадають на чоло. Одягнена у простеньку легку зелену сукню, яку він сам колись їй купив зі своєї стипендії.

– Ну привіт, – говорить так само радісно як колись. – Чого витріщився на мене, дурко? Забув вже як з дружиною вітатися?

На “дурка” Сергій не образився. Навпаки. Його Мар’яна часто так називала. А йому й подобалося. Це ж не зі злості. Це сказано її ніжними вустами.

– Привіт, Квіточко, – вимовив, ледь стримуючи сльози, Сергій. – А ти все цвітеш…

– І пахну, – пожартувала і дзвінко засміялася. – Розповідай, як день пройшов?

Чоловік все ще не міг відвести погляду від екрану. “Як жива…” – думалося. – “Їй Богу… Ніби дотягнися рукою, візьми в оберемок, і вона знову буде в твоїх обіймах – тепла, ніжна, рідна…”

– Ну чого мовчиш, дурко?! – “Мар’яна” постукала по екрану і Сергій здригнувся. – Питаю, як день пройшов?

– А… так… вибач… Ну що тобі розповісти… Мама дзвонила… – губи від нервів зовсім пересохли і рука сама потяглася до пластикової пляшки “Моршинської слабогазованої”, яка за кілька днів простою біля комп’ютера стала “негазованою”. 

– Що казала? – не вгамовувалася “Душа”. – Мабуть, звала тебе до себе на город? Сапати знову, копати, саджати… – закотила очі.

– Так… – від ковтка води стало легше, однак перший шок ще не проходив.

– То запропонував би їй овочі ті купити! – продовжувала Мар’яна. – Хіба ж вони такі вже дорогі?

– Я їй так і сказав… – прошепотів, а у скронях гупало: “Це все сон… Зараз прокинешся…”

Та Сергій не прокидався, натомість продовжував розмовляти зі своєю покійною дружиною, ніби й не було страшного діагнозу, незручної розмови з лікарем, ночівлі біля її могили, роковин смерті. Він так скучив за її голосом, усмішкою, тоненькими брівками, які починалися змикатися щоразу, як він робив чи казав щось не те.

А тут і зараз перед ним з того боку екрану була його Квіточка. Жива та здорова, яка давала поради, перепитувала за роботу та батьків, обговорювала фільми та серіали, які наробили у пресі так багато шуму.

“Якщо це сон, то я не хочу прокидатися”, – вертілося у голові увесь цей час, та раптом Мар’яна усміхнено мовила:

– Ти спати сьогодні збираєшся, дурко? Вже третя ночі, а тобі завтра рано вставати! Не забув про зустріч з роботодавцем о дев’ятій на Контрактовій?

– Але ж ми…

– Поговоримо завтра! – перебила. – А зараз бігом у ліжко. Хоча, спочатку в душ! А то дивитися на тебе боляче!

– Та я ж…

– І поїдь таки до батьків, Сергійку… – продовжила, стишуючи голос. – Вони за тобою сумують. Та й розвієшся трішки. От прямо завтра після зустрічі бери та їдь. Потім приїдеш і розповіси мені, як все пройшло, гаразд?

– Гаразд, Квіточко, – кивнув, не зводячи очей з комп’ютера.

– Тоді добраніч, дурко! – Мар’яна показала йому язика і екран став чорним. Як і діра в душі Сергія, яка ніяк не хотіла затягуватися. Хоча промінчик надії він таки побачив. І все через цей містичний “Архів Душ”...