50. Після тебе

Минуло п'ять місяців й одинадцять днів з тієї ночі на Бруклінському мосту.
Дощ давно закінчився, і Нью-Йорк зустрів весну: вишневі дерева в Бруклінському ботанічному саду цвіли рожевими хмарами, повітря пахло свіжою травою й кавою з вуличних кіосків, а сонце гріло так, ніби прощало всі минулі помилки.

Белла стояла перед дзеркалом у своїй новій студії на Вільямсбург-стріт – простір із високими стелями, білими стінами й величезними вікнами, крізь які лилося м’яке світло. На стінах висіли її роботи: абстрактні картини з глибокими відтінками синього й золотого, що ніби пульсували життям. Вона відкрила студію три тижні тому. Перша виставка була розпродана за дві години. Журналісти писали: «Моретті знайшла свій голос». Вона знала, що знайшла не тільки голос – вона знайшла себе.

Макс змінився теж.
Він досі керував в «Картер Інновашнс», втратив кількох партнерів, але заробив репутацію людини, якій можна довіряти. Ввечері він приходив до неї, приносив вечерю з тайського ресторану на Бедфорд-авеню й сидів на підлозі студії, дивлячись, як вона малює. Іноді просто тримав її за руку й мовчав. І цього вистачало.

Вони не поспішали.
Не говорили про весілля. Не планували дітей.
Просто жили. День за днем. Ніжно. Обережно. Ніби боялися, що якщо натиснути сильніше, усе знову розсиплеться.

Але сьогодні був особливий день.

Вони їхали з Брукліна до батьків Белли – Марко й Елени Моретті.Чорний Range Rover Макса тихо гудів на трасі, вікна були опущені, і весняний вітер вплітався в волосся Белли. Вона сиділа на пасажирському сидінні, ноги на панелі, в легкій сукні кольору слонової кістки й джинсовій куртці. На губах – легка посмішка.

Макс тримав кермо однією рукою, другою – її долоню. Пальці переплелися, як завжди.

– Твій тато знову буде питати про онуків? – запитав він, усміхаючись кутком губ.

– Обов’язково. І про весілля. І про те, чому ти досі не зробив пропозицію «нормальній італійській дівчині».

Макс засміявся – щиро, низько, так, як сміявся тільки з нею.

– Я готовий. Нехай питає. Я навіть кільце купив.

Белла різко повернула голову.

– Ти що?

Він лише посміхнувся загадково й повернув на їхню вулицю.

Дім Моретті пахнув базиліком, томатами й свіжим хлібом.
Елена зустріла їх на порозі в фартусі, обійняла Беллу так сильно, що та ледь не впала, потім Макса – з тією самою силою.

– Мій хлопче! – вигукнула вона. – Ти схуд! Ти її годуєш?

Марко вийшов із кухні з келихом червоного в руках.

– Він її годує, але не жениться! – прогримів він театрально. – Коли вже, Максе? Я хочу онуків, поки можу їх на руках носити!

Белла розсміялася й сховала обличчя на плечі Макса.

– Тато, ми тільки пів року разом!

– Пів року – це багато! – Марко підморгнув. – Я з твоєю мамою за три місяці одружився. І ні про що не шкодую.

Вечеря була гучною, смачною й теплою.
Спагеті з морепродуктами, салат із руколою, домашнє вино.
Елена розпитувала про студію, Марко – про бізнес Макса.
Потім, коли жінки пішли мити посуд, Марко відвів Макса на задній двір.

– Ти її кохаєш? – запитав він прямо.

Макс кивнув.

– Більше, ніж можу сказати.

– Тоді не зволікай, синку. Вона пережила багато болю. Але з тобою – я бачу – вона щаслива. По-справжньому.

Макс стиснув його плече.

– Я не зволікатиму. Обіцяю.

Коли вони їхали назад, сонце вже сідало.
Белла дрімала на його плечі, її волосся лоскотало шию.
Він їхав повільно, ніби хотів розтягнути цей момент.

Потім він зупинився біля Бруклінського мосту.

– Прогуляємося? – запитав тихо.

Вона кивнула, посміхаючись.

Вони залишили машину й пішли пішки.
Вечір був теплим, місто мерехтіло вогнями.
Вони йшли мовчки, тримаючись за руки.
Зупинилися на тому самому місці, де п'ять місяців тому дощ змивав усе старе.

Макс дістав із кишені маленьку коробочку.

Белла завмерла.

– Максе…

Він опустився на одне коліно – цього разу не під дощем, а під зоряним небом.

– Белло Моретті, – почав він, голос тремтів від хвилювання. – Я кохав тебе все життя. Я помилявся, брехав, втрачав. Але жодного дня не переставав кохати. Я не обіцяю тобі ідеального життя. Я обіцяю бути поруч. Кожного дня. Кожної миті. Навіть коли ти мене ненавидітимеш. Навіть коли я знову зроблю дурість. Будь моєю дружиною. Будь моїм домом.

Він відкрив коробочку. Там було просте платинове кільце з маленьким діамантом – не кричуще, а таке, яке вона б сама вибрала.

Сльози котилися по її щоках, але вона сміялася.

– Ти дурень, – прошепотіла вона. – Абсолютний дурень.

– Так, – кивнув він. – Але твій дурень.

Вона простягнула руку.

– Так. Так, я буду твоєю дружиною.

Він надів кільце. Воно сіло ідеально.
Потім підвівся й поцілував її – повільно, ніжно, так, ніби це був їхній перший і останній поцілунок одночасно.

Вони стояли на мосту довго.
Обіймалися. Цілувалися. Сміялися крізь сльози.
А потім просто йшли далі – у місто, що мерехтіло тисячами вогнів.

Разом.
Назавжди.
Після всього.

І тепер усе тільки починається.