49. Зустріч на Бруклінському мосту

Дощ повернувся вночі, тихий, але впертий, ніби саме небо вирішило змити з Нью-Йорка всі старі гріхи.
Белла йшла Бруклінським мостом о пів на одинадцяту.
Натовпу не було: лише поодинокі бігуни в неонових куртках та кілька туристів під парасолями.
Вода з неба падала важкими краплями, стікала по її волоссю, по щоках, по коміру плаща.
Вона не розкрила парасольку. Хотіла, щоб дощ її обпік, очистив, змив хоч частину болю.
Каблуки цокали по дерев’яній настилці мосту, ліхтарі розмазувалися в калюжах золотими відблисками, а далеко внизу Гудзон ніс свої темні води, ніби знав усі її таємниці.

Вона дійшла майже до середини, зупинилася біля перил і втупилася в Манхеттен, що мерехтів, як розбитий діамант.
Вітер бив у обличчя, дощ пронизував до кісток, але їй було байдуже.
Вона просто стояла й дихала.
Глибоко. Боляче. Ніби вперше за довгий час.

І тоді почула кроки позаду, важкі, знайомі.

Белла не обернулася.
Вона знала, хто це ще до того, як він зупинився в метрі від неї.

Макс.

Він був без парасольки. Пальто розстебнуте, сорочка прилипла до тіла, руде волосся темне від води, краплі стікали по скронях, по губах.
Він не говорив одразу. Просто стояв і дивився на неї так, ніби боявся, що якщо моргне, вона зникне.

– Я бачив, як ти вийшла з галереї, – нарешті сказав він хрипко. – І пішов за тобою. Не зміг не піти.

Белла повернулася до нього обличчям. Дощ бив по очах, але вона не відводила погляду.

– Ти завжди йдеш за мною, – прошепотіла вона. – Навіть коли я прошу не треба.

Він зробив крок ближче. Вода хлюпала під черевиками.

– Я знаю. І знаю, що ти мене ненавидиш. Але я не можу зупинитися, Белло. Я пробував. Боже, як я пробував.

Вона похитала головою, волосся прилипло до щік.

– Ти не розумієш. Я не можу тобі вірити. Ти вже раз обрав не мене. Ти одружився з нею. Ти клявся їй. І тепер, коли все розвалилося, ти приходиш до мене й кажеш, що кохаєш? Як я маю в це повірити?

Макс опустився на одне коліно, просто на мокру дерев’яну настилку, не звертаючи уваги на калюжу.
Вода просочила штани, але він не рухався.

– Послухай мене, – сказав він, і голос його тремтів, але був твердим. – Я одружився з Дороті, бо кохав її. Правда. Тоді кохав. Вона була безпечною, світлою, правильною. Я думав, що цього досить. Думав, що з часом те, що я відчував до тебе, згасне. Але воно не згасло. Воно горіло тихіше, але ніколи не згасло.

Він підняв очі. Дощ стікав по його обличчю, як сльози.

– Я прокидався поруч із нею й думав про тебе. Я цілував її й уявляв твої губи. Я дивився на неї й бачив тебе. Я жив із нею, але кохав тебе. І коли я зрозумів це остаточно, я не зміг більше брехати. Ні їй. Ні собі.

Белла відчула, як у грудях щось обірвалося. Вона зробила крок назад, сперлася спиною на перила.

– Ти кажеш це зараз, – прошепотіла вона. – Коли вже все зруйнував.

– Так, – кивнув він. – І я картаю себе за це щосекунди. Я ненавиджу себе за те, що зробив їй боляче. За те, що мовчав про ту ніч. За те, що не сказав тобі правду раніше. Але я не можу відпустити тебе, Белло. Я пробував. Я не можу.

Він підвівся повільно, підійшов так близько, що вона відчула тепло його тіла крізь холодний дощ.

– Я не прошу, щоб ти мені пробачила сьогодні. Я не прошу, щоб ти повірила завтра. Я прошу тільки одного, дай мені бути поруч. Дай мені довести. Не словами. Часом. Кожного дня. Кожної миті.

Белла дивилася на нього, і дощ змивав усі бар’єри.
Вона бачила його очі, повні болю й щирості.
Бачила, як тремтять його губи.
Бачила, як він стоїть перед нею мокрий, розбитий, але впертий.

І щось у ній надломилося.

Вона простягнула руку, повільно, ніби боялася, що він розчиниться.
Пальці торкнулися його мокрої долоні.
Холодні. Тремтячі. Живі.

Він стиснув її руку так ніжно, ніби тримав крихке скло.
Не цілував. Не притискав до себе.
Просто тримав.
І в цій тиші, під дощем, на порожньому мосту, між ними вперше за довгий час з’явилася маленька, крихітна, але справжня іскра надії.

Белла не сказала ні слова.
Вона просто дозволила йому тримати її руку.
І це було більше, ніж будь-які слова.