48. Обпалені серця

Два тижні після тієї сцени біля кафе Белла жила так, ніби її серце обклали льодом.
Вона вставала о сьомій, заварювала каву, йшла на роботу, поверталася додому, зачиняла двері й вимикала телефон. У галереї посміхалася клієнтам, проводила презентації, але всередині була порожнеча. Увечері, коли світло в квартирі гасло, вона сиділа на підвіконні й дивилася на вогні міста, відчуваючи, як у грудях щось постійно стискає й не відпускає.

Макс не зникав.
Він не дзвонив і не писав безкінечно (він розумів, що це тільки роздратує), але був поруч.
Першого дня після сварки вона знайшла на порозі коробку з мигдалевими круасанами з того самого кафе й записку: «Я не прошу пробачення словами. Я просто буду тут, коли ти будеш готова».
Наступного дня – букет білих півоній, її улюблених, без записки.
Потім – конверт із квитками на виставку Марка Ротко в MoMA, про яку вона мріяла пів року.
Кожного разу вона ставила квіти у воду, їла круасани й ходила на виставку, але не відповідала.
Вона боялася. Боялася, що якщо відкриє двері хоч на сантиметр, він увірветься й знову спалить усе дотла.

Він з’являвся біля галереї о шостій, коли вона зачиняла, і чекав на протилежному боці вулиці. Не підходив. Просто стояв, руки в кишенях пальта, і дивився.
Іноді вона помічала його силует у склі вітрини й відчувала, як серце стискається від болю й злості одночасно.
Вона проходила повз, не озираючись, але ноги тремтіли.

Одного вечора, коли дощ знову пішов (Нью-Йорк ніби вирішив не давати їй спокою), вона вийшла з галереї й побачила його під парасолькою. Він не рухався. Просто стояв і дивився.
Белла зупинилася під навісом, стиснула кулаки в кишенях плаща.

– Ти що, слідкуєш за мною? – голос був тихим, але різким.

Він зробив крок уперед, але зупинився на безпечній відстані.

– Ні. Я просто… чекаю. Скільки знадобиться.

– А якщо знадобиться вічність?

– Тоді чекатиму вічність.

Вона засміялася – гірко, надривно.

– Я не витримаю, якщо ти одного дня прокинешся й зрозумієш, що помилився.

Він похитав головою. Дощ стікав по його волоссю, по обличчю, але він не витирав.

– Такого не буде. Я помилився, коли одружився з Дороті. Я помилився, коли мовчав про ту ніч. Я помилився всім життям до тебе. Але зараз – я вперше роблю правильно.

Вона відвернулася. Сльози змішалися з дощем.

– Іди додому, Максе.

Вона пішла. Він не пішов за нею.

Наступного дня вона знову знайшла на порозі коробку – цього разу з її улюбленим чаєм з бергамотом і листом.
Вона не хотіла читати, але руки самі розірвали конверт.

«Белло,
Я знаю, що ти мене ненавидиш. І маєш право.
Я не прошу забути. Я прошу тільки одного – дай мені шанс довести, що я змінився. Не словами. Справами.
Я не підходитиму, не дзвонитиму, не писатиму.
Я просто буду поруч. Коли ти будеш готова – ти знатимеш, де мене знайти.
Я кохаю тебе. Завжди кохав. І буду кохати, навіть якщо ти ніколи не пробачиш.
Макс»

Вона прочитала тричі. Потім зім’яла лист і викинула в смітник. Але через годину дістала, розгорнула й поклала в шухляду стола.

Тиждень минув у такій напруженій тиші.
Вона бачила його скрізь: біля галереї, біля її будинку, біля кафе. Він ніколи не підходив ближче, ніж на двадцять метрів. Просто стояв і дивився.
І кожного разу її серце стискалося сильніше.

Вона боялася.
Боялася, що якщо дозволить йому наблизитися, він знову спалить її.
Боялася, що якщо не дозволить – назавжди втратить шанс на щось справжнє.

В п’ятницю ввечері, коли дощ нарешті вщух і місто пахло мокрим асфальтом і кавою, Белла зачинила галерею, надягла плащ і вийшла на вулицю.
Вона не знала, куди йде. Просто йшла.
Повз вогнів, повз людей, повз усього, що нагадувало про нього.
Вона дійшла до Вашингтон-сквер-парку, сіла на лавку біля фонтану й заплющила очі.

Вона вирішила прогулятися містом, щоб охолонути й обдумати все.
Самотньо.
Довго.
Поки серце не перестане боліти так сильно.