47. Вибір, від якого болить

Минув рівно місяць і три дні з тієї ночі, коли Макс вийшов із квартири, тримаючи в кишені обручку Дороті.
Розлучення було швидким, майже безболісним на папері: поділ майна, спільні друзі, які тихо вибирали сторони, і підпис під документом, що обірвав роки шлюбу. Для Дороті це було як ампутація: вона втратила частину себе, плакала в машині, коли їхала до матері, і ще довго не могла вимовити його імені без сліз. Для Макса ж… для Макса це було полегшенням. Не радістю, ні. Просто нарешті він міг дихати повними грудьми, не відчуваючи постійної ваги брехні на плечах. Він не святкував. Просто одного ранку прокинувся в новій порожній квартирі на Сохо й зрозумів: тепер він вільний. І вперше за довгий час вільний не від Дороті, а для Белли.

Він сумував за нею болісно, фізично.
Сон не приходив без її запаху на подушці.
Він прокидався о четвертій ранку й лежав, дивлячись у стелю, згадуючи, як її волосся розсипалося по його грудях, як вона тихо стогнала його ім’я, як її пальці впивалися в його спину.
Він проїжджав повз її галерею тричі на тиждень, паркувався за два квартали, сидів у машині й дивився, як вона виходить на обід. Іноді вона сміялася з колегами, іноді просто стояла, піднявши обличчя до сонця, і він відчував, як у грудях щось стискається до болю.
Він знав її розклад краще, ніж свій. Знав, що по середах вона снідає в маленькому французькому кафе на Блікер-стріт, тому що там найкращі круасани з мигдалем. Знав, що вона завжди сідає за той самий столик біля вікна. Знав, що вона читає, поки п’є каву, і що її права рука завжди лежить на чашці, ніби гріється.

Того ранку він не витримав.

Сонце світило яскраво, листопад розфарбував Нью-Йорк золотом і червоним, і Макс вийшов із машини за квартал від кафе. Серце калатало так сильно, що здавалося, люди навколо чують. Він ішов повільно, ніби даючи собі останній шанс розвернутися. Але ноги несли вперед.

Вона сиділа там.
Біла сорочка, розстебнута на два ґудзики, волосся зібране в недбалий пучок, окуляри для читання на носі. Перед нею – чашка капучино й тарілка з половиною з’їденого круасана. Вона читала «Маленького принца» італійською – він упізнав обкладинку. Її губи ледь ворушаться, коли вона читає про себе. Він зупинився за два кроки від столика й просто дивився. Вона була така красива, що боляче.

Белла відчула погляд. Підняла очі. І завмерла.

– Максе… – видихнула вона, книга впала на стіл. – Ти що тут робиш?

Він не сів одразу. Стояв, тримаючи руки в кишенях куртки, ніби боявся, що вона зараз встане й піде.

– Я розлучився, – сказав він тихо. – Місяць тому. Папери підписані. Усе закінчено.

Вона відвела погляд. Її пальці стиснули чашку так сильно, що кісточки побіліли.

– Я знаю, – прошепотіла вона. – Софі сказала. Я… мені дуже шкода Дороті.

– Мені не шкода, – відповів він чесно, і це прозвучало жорстоко, але він не міг брехати. – Я не міг більше жити в брехні. Я не міг бути з нею, коли все моє серце… – він зробив крок ближче, – коли все моє серце належить тобі.

Белла різко підняла очі. В них був біль і гнів, і ніжність, яку вона ненавиділа в собі.

– Не кажи так, – її голос тремтів. – Не смій казати так. Ти не розлучився заради мене. Ти втік. Ти втік від неї, бо не витримав провини. А я… я не хочу бути причиною руїни твого життя. Я не хочу бути тією, через кого ти зруйнував все. Я не витримаю цього, Максе.

Він опустився на коліна біля її столика – прямо на бруківку, не звертаючи уваги на людей навколо. Його руки лягли на край столу, ніби він тримався за нього, щоб не впасти.

– Ти не причина, – сказав він хрипко. – Ти – причина, чому я нарешті почав жити. Я не міг дихати з нею. Я прокидався поруч із нею й думав про тебе. Я цілував її й уявляв твої губи. Я… я кохаю тебе, Белло. Я кохав тебе завжди. Ще з тієї ночі на весіллі. І кожну ніч після того. І я не можу більше прикидатися.

Белла завмерла.
Її обличчя побіліло, ніби кров відлила за секунду.
Книжка лежала забута, кава холола.
Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, і в них спалахнуло щось нове – шок, жах, розуміння.

– Що ти сказав? – прошепотіла вона, голос тремтів так сильно, що ледь чутно. – Яка ніч на весіллі?

Макс зрозумів, що сказав забагато. Але вже пізно. Він підняв очі – повні болю й каяття.

– Та ніч… після мого весілля з Дороті. Ти думала, що це Дрю. Але це був я, Белло. Я. Я не міг зупинитися. Ти була в тій сукні, ти сміялася, ти… ти була всім, про що я мріяв. І я взяв тебе. Я кохав тебе тієї ночі. І кожного дня після того.

Белла відсахнулася так різко, що стілець заскрипів по бруківці.
Її рука затулила рот, очі наповнилися сльозами – не ніжними, а гарячими, від шоку й зради.

– Ти… ти? – її голос зірвався. – Це був ти? Весь цей час я думала… я думала, що це Дрю! Я ненавиділа себе за це! А це був ти?! Ти спав зі мною на своєму весіллі?! Коли Дороті спала в сусідній кімнаті?!

Вона встала, її тіло тремтіло від злості й болю.

– Ти брехав мені! Весь цей час ти знав! Ти дивився мені в очі й мовчав! Ти дозволив мені думати, що це був Дрю! Ти… ти монстр, Максе!

Він підвівся, намагаючись узяти її за руку, але вона відсмигнула, ніби обпеклася.

– Белло, вибач… Я боявся сказати. Я думав, ти зненавидиш мене…

– Я ненавиджу тебе зараз! – закричала вона, і люди навколо почали озиратися. – Ти зруйнував усе! Ти зруйнував мене ще тоді! І тепер приходиш і кажеш, що кохаєш? Після всього цього?

Сльози котилися по її щоках. Вона схопила сумку, книгу, чашка перекинулася, кава розлилася по столу.

– Не підходь до мене. Ніколи. Я не хочу тебе бачити.

Вона пішла – майже побігла, її каблуки цокали по бруківці, волосся розвівалося на вітрі.

Макс залишився стояти посеред тротуару.
Люди обходили його.
Хтось фотографував.
А він дивився їй услід і розумів: тепер усе по-справжньому зруйновано.

Але в грудях палало одне:
«Я доведу тобі. Навіть якщо ти мене ненавидиш. Я доведу, що це було справжнє. З першої ночі. І до останньої».