46. Руїна

Холодна війна в одну мить стала ядерною.

Макс відчув, як у грудях щось обірвалося. Він дивився на Дороті (на її пряму спину, на стиснуті губи, на очі, в яких більше не було тепла) і вперше за довгі роки не знав, що сказати. Слова, які він готував у голові тисячу разів («це була помилка», «це нічого не значить», «я люблю тебе»), раптом стали порожніми й фальшивими.

Він проковтнув.

– Я… я не знаю, як це пояснити, – почав він хрипко. – Я не планував. Це просто… сталося.

Дороті повільно повернула голову. Її погляд був таким, що Макс відчув себе голим.

– Сталося? – переповторила вона тихо, майже шепотом. – Ти провів ніч з іншою жінкою в нашому шлюбі, і це просто «сталося»?

Він здригнувся від її тону (ні крику, ні сліз, тільки лід).

– Я не хотів, щоб ти дізналася саме так, – сказав він і одразу зрозумів, наскільки дурно це звучить.

Дороті встала. Повільно, ніби кожний рух був виваженим до міліметра. Вона підійшла до нього так близько, що він відчув запах її парфуму (той самий, що він любив колись) і побачив, як тремтять її пальці.

– Ти знаєш, що найгірше? – запитала вона, голос тремтів лише на останньому слові. – Я знала. Я знала ще до волосся, до повідомлень, до того, як побачила її обличчя сьогодні. Я відчувала, як ти віддаляєшся. Кожного разу, коли ти приходив додому й не дивився мені в очі. Кожного разу, коли ти цілував мене в щоку, а думками був десь далеко. Я знала, Максе. І все одно сподівалася, що помиляюся.

Вона зробила крок назад. Її очі наповнилися слізьми, але вона не дозволила їм пролитися.

– Скажи мені правду. Хоча б раз. Ти її любиш?

Макс завмер. Він відкрив рот, але слова застрягли.

– Я… я не знаю, – прошепотів він нарешті. – Я заплутався. Я люблю тебе… любив… я думав, що люблю. Але коли я з нею…

– Стоп, – перебила вона, піднявши долоню. – Не треба деталей. Я не мазохістка.

Вона пішла до вікна, відвернулася до нього спиною. Сонце вже зайшло, і в склі відбивалося її бліде обличчя.

– Я віддавала тобі все, – сказала вона тихо. – Всі роки. Всі мрії. Я терпіла твої пізні повернення, твої «робочі поїздки», твоє мовчання. Я чекала, що ти повернешся до мене справжнім. А ти… ти пішов до неї. До тієї, кого знав ще дитиною. До тієї, кого завжди ставив вище за мене, навіть коли клявся в іншому.

Макс підвівся. Він зробив крок до неї, але зупинився. Руки безсило опустилися.

– Дороті, я не можу виправдати себе. Я знаю, що зруйнував усе. Але я не брехав, коли клявся тобі перед усіма. Тоді я вірив. Я справді вірив.

Вона повернулася. Сльози котилися по щоках, але голос був твердим.

– А тепер?

Він опустив голову.

– Тепер… я не відчуваю того самого. Коли я поруч із тобою… я відчуваю провину. І нічого більше.

Це було як удар ножем. Дороті затулила рот рукою, ніби хотіла втримати крик. Очі широко розкриті, повні шоку й болю.

– Ти… ти більше мене не любиш? – прошепотіла вона.

Макс не міг дивитися їй в очі.

– Я не знаю, як це назвати. Я поважаю тебе. Я вдячний тобі. Але… те, що було між нами на початку… його більше немає. І це моя провина.

Вона засміялася (коротко, надломлено, ніби щось у ній зламалося остаточно).

– Ти кажеш це зараз? Після всього? Після того, як я боролася за нас, а ти просто… здався?

Вона різко скинула обручку з пальця. Золоте кільце блиснуло в повітрі й вдарилося об його груди, потім упало на паркет із дзвінким звуком.

– Забирай, – сказала вона, голос тремтів від сліз і люті. – Ти його не заслуговуєш.

Макс нахилився, підняв кільце. Воно було теплим від її шкіри. Він стиснув його в долоні так сильно, що метал вп’явся в долоню.

– Дороті…

– Ні, – перебила вона. – Більше ні слова. Іди. Іди до неї. Або куди хочеш. Але не залишайся тут. Я не витримаю тебе бачити.

Вона повернулася до вікна спиною, плечі здригалися від беззвучних ридань.

Макс стояв ще секунду (може, дві), тримаючи в руці її обручку й відчуваючи, як руйнується все, що він будував роками. Потім тихо поклав кільце на стіл, узяв куртку й вийшов.

Двері зачинилися за ним м’яко, але для Дороті цей звук був гучнішим за вибух.