43. Сповідь подругам

Тераса кафе «Sant Ambroeus» на Медісон-авеню купалася в яскравому жовтневому сонці. Нью-Йорк нарешті видихнув: після тижнів дощу небо стало чистим, блакитним, майже нереальним. Листя на деревах уздовж вулиці палало золотом і червоним, вітер ганяв його по тротуарах, а сонячні промені відображалися в кожній вітрині, роблячи місто схожим на різдвяну листівку, хоча до свят було ще далеко.

Белла сиділа за столиком у кутку, в окулярах Ray-Ban, що ховали червоні очі, і в легкій кашеміровій кофті кольору вершкового масла. Вона замовила подвійне еспресо й навіть не торкнулася круасана – шлунок стискався від нервів. Сонце світило прямо в обличчя, і вона була вдячна за окуляри: принаймні ніхто не бачив, як вона намагається не заплакати.

Софі підійшла першою – у білій сорочці, з волоссям, що блищало на сонці, ніби лак. Вона скинула сонцезахисні окуляри на стіл і одразу зрозуміла.

– Ти переспала з ним, – сказала вона без передмови, сідаючи навпроти.

Белла завмерла з чашкою в руках.

– Звідки ти знаєш?

– Бо ти виглядаєш так, ніби тебе розірвало навпіл і зібрало неправильно, – відрізала Софі. – І тому що ти ніколи не замовляєш подвійне еспресо, якщо не сталося катастрофи.

Лорен з’явилася через хвилину – у яскраво-жовтій сукні, з величезною сумкою Hermès і посмішкою, яка згасла, щойно вона побачила подругу.

– О Боже, – прошепотіла вона, сідаючи поруч і одразу обіймаючи Беллу за плечі. – Це він?

Белла кивнула. Сонце світило так яскраво, що сльози, які вона намагалася стримати, блищали, як діаманти.

– Дві ночі тому. Він прийшов до мене мокрий, розбитий… Я впустила його. І… усе сталося. Ніжно. Бурхливо. Як я мріяла. І як я боялася.

Софі відкинулася на спинку стільця, її очі звузилися.

– Ти дурна, Белло. Просто клінічно дурна. Ти знала, чим це закінчиться. Знала й усе одно лягла з одруженим чоловіком. Він піде до своєї дружини, посміхнеться, скаже «вибач, більше не буду», а ти залишишся з цим болем на все життя. Ти дозволила йому взяти від тебе все й нічого не дати взамін.

Кожне слово було як удар, але Белла не заперечувала. Вона заслужила.

– Я знаю, – прошепотіла вона, голос тремтів. – Я ненавиджу себе. Але коли він торкався мене… я забувала, що світ існує поза нами двома.

Лорен стиснула її долоню.

– Стоп. Софі, не треба. Вона й так себе вбиває. Белло, послухай мене. Ти не погана. Ти кохаєш його. Це не злочин. Ти дозволила собі бути щасливою на кілька годин. І тепер платиш. Але це не робить тебе шльондрою чи зрадницею. Це робить тебе людиною.

Софі зітхнула, її гнів потроху відступав під сонцем.

– Лорен, ти завжди її захищаєш. Але хтось має сказати правду. Він ніколи не піде від Дороті. Ніколи. І тепер ти розплачуєшся за його гріхи.

Белла зняла окуляри. Очі були червоні, але рішучі.

– Я знаю. І я клянусь вам обом – перед цим сонцем, перед вами, перед собою: більше ніколи. Ніколи. Хоч би як боліло. Хоч би як я його кохала. Я закінчую це тут і зараз.

Вона підняла чашку з еспресо, ніби то був келих.

– За мою останню дурість. І за те, щоб більше жодної.

Софі простягнула руку й стиснула її долоню.

– Тримайся за цю клятву. Бо інакше ти себе знищиш.

Лорен підняла свій апероль-спритц.

– За нас. І за те, щоб сонце більше ніколи не ховалося за твоїми хмарами.

Белла посміхнулася крізь сльози – вперше за три дні. Сонце світило так яскраво, що майже боліло дивитися. І вперше за довгий час їй здалося, що світло може бути сильнішим за темряву.