42. Ланцюг підозр

Макс їхав ліфтом на свій поверх, його пальці стискали ключі так сильно, що метал впивался у долоню. Ранок був похмурим, Нью-Йорк ховався за сірою завісою хмар, а дощ, що лив учора, залишив калюжі на асфальті, де відображалися вогні міста, ніби сліз. Він не спав – після ночі з Беллою, після її слів “це не може повторитися”, після того, як він пішов, залишивши її в квартирі, він блукав вулицями до світанку. Його сорочка була зім’ята, волосся скуйовджене, очі червоні від недосипу й провини, що душила його, як зашморг. Він згадував її тіло під своїм, її подих на шиї, її шепіт його імені – і почуття, велике, всепоглинаюче, що росло роками, спалахувало знову, палячи все на шляху. Але Дороті – його дружина, його вибір – чекала вдома, і страх втратити її стискав груди.

Двері квартири відчинилися тихо, але світло в кухні горіло. Дороті стояла біля плити, її спина була прямою, волосся зібране в хвіст, халат облягав фігуру. Вона не обернулася, коли він увійшов, лише її руки зупинилися над кавоваркою.

– Де ти був? – спитала вона, її голос був тихим, але холодним, як лід, що тріскається.

Макс завмер у дверях, його серце пропустило удар. Він зняв пальто, кинув на стілець, намагаючись виграти час.

– У Джонатана. Ми... говорили допізна.

Вона обернулася повільно, її блакитні очі були темними, повними підозри. Її обличчя було блідим, губи стиснуті в тонку лінію.

– У Джонатана? – повторила вона, її голос став гострішим. Вона підійшла ближче, її очі шукали правду в його обличчі – зім’ята сорочка, запах дощу й чогось чужого, його очі, що уникали її погляду. – Ти думаєш, я ідіотка? Ти не ночував удома. Ти не дзвонив. Ти... ти з нею?

Він відчув, як провина стискає горло – за ніч з Беллою, за поцілунки, за те, що не міг зупинитися.

– Дороті, це не те, що ти думаєш, – сказав він, його голос був тихим, але в ньому відчувалася паніка. – Я... я просто гуляв. Мені потрібно було подумати.

Вона засміялася – холодно, гірко, її очі блиснули від сліз, що вона стримувала.

– Подумати? Про що? Про що, Максе? Про неї? Про Беллу? Я бачила, як ти дивишся на неї. Я відчуваю це вже місяці. Ти втрачаєш голову через ту Моретті!

Він відвів погляд, його руки тремтіли.

– Це не так, – сказав він, але його голос був слабким, брехня відчувалася на язиці.

Вона підійшла ближче, її пальці стиснули його сорочку, її очі були повні болю й злості.

– Не бреши мені! Ти думаєш, я не бачу? Твої пізні повернення, твої “зустрічі” з Джонатаном, твої погляди на неї в галереї? Ти зраджуєш мене, Максе. Ти зраджуєш нас.

Він не міг заперечити – провина була як отрута, що розтікалася по венах. Він підійшов, його руки потягнулися до неї, але вона відштовхнула його.

– Не торкайся мене! – закричала вона, її голос зірвався. – Ти... ти руйнуєш усе!

Вона пішла до спальні, її кроки були швидкими, двері зачинилися з гучним ударом. Макс залишився, його серце розривалося від болю й страху. Він знав – тріщина стала прірвою, і він сам її створив.

Через день Дороті була холодною – її посмішка була вимушеною, її дотики – відсутніми. Вона дивилася на нього з підозрою, її очі стежили за кожним рухом. Вона перевіряла його телефон, коли він був у душі, шукала сліди – волосся на одязі, запах парфуму, повідомлення. Вона відчувала брехню, як отруту в повітрі, і її тривога була холодною, розрахованою.

Вона стежила за ним – сідала в таксі, коли він їхав на “зустріч”, ховалася в кав’ярні навпроти офісу, дивилася, як він виходить після наради. Її серце стискалося від страху втратити його.

І одного вечора вона знайшла підтвердження – в його кишені штанів, в яких він повернувся тоді волосся, довге, темне, не її. І на його телефоні блиснуло повідомлення від Белли – “давай більше не зустрічатися і забудемо ту ніч”. Вона тримала телефон, її руки тремтіли, сльози котилися по щоках. Підтвердження зради – гостре, невідворотне.