41. Ранок після

Белла стояла під душем довше, ніж потрібно, дозволяючи гарячій воді бити по шкірі, ніби та могла змити не тільки його запах, а й саму пам’ять про те, що сталося. Але вода була марною. Кожна клітинка її тіла пам’ятала: як він тремтів, коли торкався її, як шепотів її ім’я, ніби це було єдине слово, яке він знав. Вона притиснула долоні до плитки, опустила голову, і сльози змішалися з водою, беззвучні й гарячі.

Коли вона нарешті вийшла, загорнута в старий махровий халат, волосся мокре, очі червоні, Макс сидів на краю ліжка. Він був у тих самих штанах, що й учора, голий торс, шкіра все ще тепла від сну. Його телефон лежав поруч на простирадлі, екран блимав, як маяк у тумані.

Двадцять сім пропущених дзвінків.
Двадцять сім разів ім’я Дороті.

Белла зупинилася в дверях ванної, її серце впало кудись униз, ніби підлога провалилася. Вона не могла відвести погляд від цифри, що блимала червоним. Це вже не було просто “пропущений дзвінок”. Це був крик. Це був вирок.

Макс не піднімав очей. Він сидів, зігнувшись, лікті на колінах, долоні стиснуті так сильно, що кісточки побіліли. Його обличчя було спустошеним – не просто втомленим, а саме спустошеним, ніби за ніч хтось висмоктав із нього всю кров і залишив тільки оболонку. Він дивився на телефон, ніби той був бомбою, що от-от вибухне, але не наважувався взяти його до рук.

– Максе… – її голос вийшов хрипким, майже чужим.

Він здригнувся, ніби прокинувся, і нарешті підняв очі. У них було все: страх, вина, біль і щось таке глибоке, що Белла відчула, як у горлі стає гаряче.

– Вона дзвонила всю ніч, – сказав він тихо, ніби боявся, що голос зламає тишу й усе розсиплеться. – Я… не брав слухавку.

Белла зробила крок уперед, потім зупинилася. Її ноги ніби приросли до підлоги.

– Ти маєш подзвонити їй. Зараз.

Він похитав головою – повільно, ніби це рух вимагав від нього всіх сил.

– Я не знаю, що сказати. Я… не можу.

Вона підійшла ближче, сіла на край ліжка, на відстані витягнутої руки, але не торкнулася його. Між ними було метр простору й цілий світ провини.

– Ти маєш сказати правду, – прошепотіла вона. – Або хоча б якусь брехню. Але ти не можеш просто мовчати. Вона ж… вона божеволіє зараз.

Макс нарешті взяв телефон. Його пальці тремтіли. Він провів по екрану, ніби хотів стерти ті цифри, але вони горіли яскравіше.

– Я знаю, – сказав він, і голос його зірвався. – Я знаю, що я зробив. І я… я не знаю, як із цим жити.

Белла відчула, як сльози знову підступають до очей. Вона стиснула губи, щоб не дати їм пролитися.

– Це не може повторитися, Максе. Ніколи. Те, що було вночі… це була помилка. Ми обидва знаємо.

Він підняв на неї очі – повні болю, що вона ніколи раніше не бачила. Він не кивнув. Не заперечив. Просто дивився на неї, і в цій тиші було більше, ніж у будь-яких словах.

– Я не шкодую, – сказав він нарешті, так тихо, що вона ледь почула. – І це найгірше.

Белла встала різко, ніби обпеклася.

– Тоді йди. Зараз. Подзвони їй. Скажи що завгодно. Але йди.

Він підвівся повільно, ніби кожний рух завдавав йому болю. Він не торкнувся її. Не поцілував. Просто взяв сорочку з підлоги, натягнув її на плечі й пішов до дверей. Його рука лягла на ручку, але він зупинився.

– Белло…

– Не кажи нічого, – перебила вона, голос тремтів. – Просто йди.

Він вийшов. Двері тихо клацнули за ним.

Белла залишилася одна. Вона впала на ліжко, притиснула обличчя до подушки, де ще зберігався його запах, і нарешті дала волю сльозам.