40. Заборонена ніч

Його долоня лежала на її плечі важко й водночас неймовірно ніжно, ніби він боявся, що вона розсиплеться від найменшого тиску. Белла відчула, як тепло від його шкіри проникає крізь тонку тканину нічної сорочки, і це тепло розтікалося по всьому тілу, змушуючи серце битися так сильно, що здавалося, він чує його. Квартира була маленькою, і зараз вона здавалася крихітною: стіни ніби наблизилися, повітря стало густим від запаху дощу на його одязі, від його парфуму, від її власного страху й бажання.

– Максе… – прошепотіла вона, і це ім’я прозвучало як зізнання й як прохання водночас. Вона підняла очі. Його зіниці були розширені, темні, майже чорні в тьмяному світлі лампи в коридорі. У них було все: вина, відчай, голод і якась безмежна ніжність, якої вона ніколи раніше в нього не бачила.

Він не відповів словами. Просто нахилився і торкнувся її губ своїми – спочатку ледь-ледь, ніби перевіряючи, чи дозволить вона. Белла завмерла на мить, і ця мить розтягнулася вічністю: вона відчула смак дощу на його губах, тепло його подиху, легке тремтіння, що пройшло по його тілу. І тоді вона відповіла – тихо, боязко, але відповіла. Її долоні піднялися до його грудей, спочатку щоб відштовхнути, але замість цього пальці стиснули мокру тканину сорочки й притягнули його ближче.

Поцілунок став глибшим, повільнішим, ніби вони обоє намагалися вловити кожну секунду, кожне дихання. Його руки ковзнули по її талії, обережно, ніби він тримав щось безцінне й крихке. Белла відчула, як її спина торкнулася холодної стіни коридору, і контраст між холодом штукатурки й жаром його тіла змусив її здригнутися. Він одразу відсторонився на сантиметр.

– Якщо ти скажеш “ні”… я піду, – прошепотів він хрипко, його лоб торкнувся її. – Я піду, Белло. Просто скажи.

Вона не змогла. Замість цього її пальці заплуталися в його мокрому волоссі, і вона притягнула його назад. Поцілунок став бурхливішим – ніби гребля прорвалася. Його руки підняли її, легко, ніби вона нічого не важила, і Белла обвила його шию руками, ноги інстинктивно обвились навколо його талії. Він проніс її кілька кроків до вітальні, не відриваючи губ, і опустив на диван так обережно, ніби боявся, що вона розіб’ється.

Вони не говорили. Слова були б зайвими й болючими. Була тільки тиша квартири, шум дощу за вікном і їхні важкі дихання. Його пальці повільно розстебнули ґудзики її нічної сорочки – один за одним, ніби він розкривав подарунок, який чекав роками. Белла тремтіла під його дотиками, її шкіра горіла там, де проходили його долоні. Вона потягнулася до його сорочки, пальці тремтіли, але розстебнула її, і мокру тканину скинула на підлогу. Його шкіра була гарячою, трохи солоною від дощу, і вона притиснулася до нього долонями, відчуваючи, як сильно б’ється його серце – так само шалено, як її.

Він цілував її шию, ключиці, повільно спускаючись нижче, і кожен його поцілунок залишав слід жару. Белла вигнулася назустріч, її пальці впивалися в його плечі, залишаючи червоні півмісяці. Було боляче й солодко водночас – боляче від усвідомлення, що це заборонено, солодко від того, що нарешті вони дозволили собі бути собою. Його ім’я зривалося з її губ шепотом, молитвою, прокляттям.

Каяння, коли вони нарешті злилися – повільно, обережно, ніби боялися, що світ розсиплеться від цього дотику. Белла відчула сльози на щоках – не від болю, а від того, наскільки сильно вона його кохала й наскільки сильно це кохання було неможливим. Він цілував ці сльози, шепотів її ім’я, ніби це було єдине слово, яке він знав. Їхні рухи були то ніжними, то бурхливими – ніби два океани, що зливаються в штормі, але не можуть розчинитися один в одному повністю.

Коли все закінчилося, вони лежали сплутані простирадлами, її голова на його грудях, його рука гладила її волосся. Дощ усе ще барабанив по вікнах, але в квартирі стало тихо – тільки їхні дихання, що повільно вирівнювалися. Белла слухала биття його серця й відчувала, як провина вже починає прокидатися в грудях – тиха, але невідворотна. Він поцілував її в скроню, і цей поцілунок був таким ніжним, що вона ледь не заплакала знову.

– Я не шкодую, – прошепотів він у її волосся. – Хоч би що було завтра… я не шкодую.

Вона не відповіла. Просто притиснулася сильніше, ніби намагаючись втримати цю мить, поки вона ще була їхньою.

Ранок прийшов сірий і холодний. Світло пробивалося крізь штори, малюючи смужки на підлозі. Белла прокинулася першою – її тіло боліло приємною втомою, шкіра пам’ятала кожен його дотик. Макс спав поруч, його рука лежала на її талії, обличчя спокійне, майже хлоп’яче. Вона лежала й дивилася на нього, і в грудях стискалося від ніжності й жаху водночас.

Його телефон, що лежав на тумбочці, раптом засвітився. Екран розблоковано – вона побачила пропущений дзвінок. Від Дороті. Ім’я дружини висіло на екрані, як вирок.

Белла завмерла. Серце впало кудись униз, і повітря стало важким, ніби його раптом забракло.