38. Конфлікт

Макс вийшов із бару “Олд Таун” пізно вночі, його кроки були нестійкими від віскі, що все ще гріло в жилах, але не могло заглушити хаос у голові. Дощ лив рясно, калюжі на асфальті відображали неонові вогні Нижнього Іст-Сайду, а повітря було важким від запаху мокрого бетону й вихлопів. Він зупинився під навісом, його пальто намокло на плечах, руде волосся прилипло до чола, а очі – зелені, повні вини й страху – дивилися в порожнечу. Слова Джонатана крутилися в думках: “Зрозумій, що тобі потрібно, поки не втратиш когось справді цінного.” Він відчував провину – за поцілунок з Беллою на вулиці біля клубу, за удар її долоні по щоці, за її сльози, коли вона тікала. Страх душив: страх втратити Дороті, страх, що Белла ніколи не пробачить, страх, що він руйнує все.

Таксі зупинилося, він сів усередину, його тіло важке від втоми й алкоголю. “Верхній Іст-Сайд,” – буркнув він водієві, і машина рушила, ковзаючи по мокрих вулицях. Нью-Йорк спав, лише поодинокі вогні в вікнах свідчили про життя. Макс дивився у вікно, його відображення в склі було блідим, очі червоні від недосипу й емоцій. Він згадував Беллу – її присутність на проєкті, її посмішку біля каміна, її губи під його в тій забороненій миті. Почуття до неї росли роками, спалахуючи періодично, як спогади про минуле, але він тримав їх під контролем – до тепер.

Двері квартири відчинилися тихо, але світло в вітальні горіло – Дороті чекала. Вона сиділа на дивані, ноги підібгані під себе, халат кольору слонової кістки облягав фігуру, волосся розпущене, очі блакитні, повні тривоги й злості. Чашка чаю охолола на столі, телефон блимав повідомленнями.

– Де ти був? – спитала вона одразу, її голос тихий, але з ноткою сталі. Вона встала, босі ноги ступили по паркету, підходячи ближче.

Макс зняв пальто, кинув на вішак, його рухи повільні.

– З Джонатаном. У барі. Обговорювали справи.

Вона підійшла, її очі шукали правду – запах віскі, почервонілі очі.

– З Джонатаном? Я дзвонила йому. Ти був з ним лише останню годину, а до цього?

Він завмер, брехня розкрилася.

– Дороті, я...

– Не бреши! – закричала вона, штовхаючи його в груди. – Ти втрачаєш голову через ту Моретті! Я відчуваю це! Завжди все навколо Белли крутиться – твої пізні повернення, твої погляди, твої “робочі поїздки”!

Він відчув укол провини – Белла була в його думках постійно, її образ спалахував, викликаючи почуття, що він намагався придушити.

– Це не так, – сказав він, голос тремтів. – Ми працюємо разом.

Вона витягла його телефон, відкрила фото з поїздки – його погляд на Беллу, ніжний.

– Це вона? Ти дивишся на неї, як на коханку! Ти... ти думаєш про неї постійно?

Він мовчав, спогади про Беллу – її сміх, її тепло – нахлинули, і вона зрозуміла.

– Ти зраджуєш мене в думках! – прошепотіла вона, падаючи на коліна, ридаючи.

Тріщина стала прірвою. Макс не витримав – схопив пальто й вийшов у дощ серед ночі.