37. Сповідь Макса другу

Бар “Олд Таун” на Нижньому Іст-Сайді був одним із тих місць, де час ніби зупинявся – дерев’яні панелі на стінах, потерті шкіряні дивани, запах віскі й сигар, що просочував повітря роками. Світло від ламп над баром було тьмяним, кидаючи довгі тіні на столи, а джазова музика з грамофона ледь чутно грала фоном, заглушаючи розмови постійних відвідувачів. Макс сидів у кутку за столиком, його пальці стискали склянку з віскі – уже третю за вечір. Лід давно розтанув, роблячи напій водянистим, але він пив механічно, намагаючись заглушити хаос у голові. Його щока все ще нили від удару Белли, її слова – “Ніколи більше не цілуй мене!” – крутилися в думках, як заїжджена платівка. Вина душила його, як петля на шиї, страх втрати – Дороті, Белли, себе – стискав груди, не даючи дихати.

Джонатан увійшов, його високий силует у темному пальто виділявся серед натовпу. Він був давнім другом – ще з університету, коли вони ділили кімнату в гуртожитку й мріяли про велике майбутнє. Джонатан зняв пальто, кинув на спинку стільця й сів навпроти, його темні очі одразу помітили стан Макса – розпатлане руде волосся, почервонілі очі, стиснута щелепа.

– Виглядаєш, ніби тебе вантажівка переїхала, – сказав Джонатан, його голос був низьким, з ноткою гумору, але турботи. Він махнув бармену – “Два віскі, як у нього” – і відкинувся на спинку. – Що сталося? Робота? Дороті?

Макс зробив ковток, його горло обпекло, але біль був приємним – фізичним, реальним, на відміну від того, що рвав душу.

– Ні. Тобто... так. Усе одразу, – пробурмотів він, його пальці крутили склянку. Вина нахлинула – за поцілунок на вулиці, за слова в клубі, за те, що не міг зупинитися. Страх паралізував: а якщо Дороті дізнається? А якщо Белла ніколи не пробачить?

Джонатан подякував бармену за напої, взяв свій келих і зробив ковток, його очі не відривалися від друга.

– Розказуй. Ти не п’єш так із часів тієї угоди з китайцями, коли ми ледь не втратили все. Це серйозно.

Макс зітхнув, його погляд блукав по бару – на пару, що сміялася за сусіднім столиком, на бармена, що протирає склянки. Він не знав, як почати. “Я закоханий у Беллу” – слова крутилися на язиці, але він ковтав їх, страх втратити контроль, втратити друга, якщо той засудить.

– Це... про Беллу, – нарешті сказав він, його голос був тихим, майже шепотом. Він підняв очі, зустрічаючись з поглядом Джонатана. – Я наробив дурниць.

Джонатан підняв брову, його обличчя залишилося спокійним, але в очах мелькнуло розуміння.

– Белла Моретті? Та, що була на твоєму весіллі? Донька Марко і твоя сестра чи щось таке?

– Названа сестра, – виправив Макс, його голос став різкішим. Вина стиснула сильніше – за те, як він завжди відмахується від цього ярлика, за те, як ігнорував почуття роками. – Але це не важливо. Я... я заплутався, Джоне.

Він зробив ще ковток, віскі обпекло, даючи хоробрість.

– Ми працюємо разом над проєктом. Виставка в “Іннова Артс”. Вона кураторка. І... ми були в резиденції за містом. Удвох багато часу. І одного вечора біля каміна... я поцілував її.

Джонатан завмер, його склянка зупинилася на півдорозі до губ. Він поставив її, його очі звузилися.

– Ти поцілував Беллу? Максе, ти одружений. Дороті...

– Я знаю! – вигукнув Макс, його голос зірвався, привертаючи погляди сусідів. Він знизив тон, його руки тремтіли. – Я знаю, чорт забирай. Але це сталося. І не тільки раз. Сьогодні в клубі... я побачив її з Дрю. Вони танцювали. І я... я втратив контроль. Сказав їй гидоти про сукню, про те, як вона виглядає. Вона вибігла, я пішов за нею. І поцілував знову. Вона вдарила мене й утекла.

Він потер щоку, спогад про ляпас викликав біль – фізичний і емоційний. Страх нахлинув: страх, що Белла ненавидить його, страх, що Дороті відчує, страх, що він руйнує все.

Джонатан відкинувся, його обличчя було серйозним.

– Ти закоханий у неї, – сказав він тихо, не питання, а констатація. Його очі шукали правду в обличчі Макса.

Макс завмер, його серце пропустило удар. “Закоханий” – слово повисло, важке, правдиве. Він кивнув, його очі заблищали від сліз, що він стримував.

– Так. Я думаю... так. Я не знаю, коли це сталося. З дитинства вона була поруч, але останні роки, з весілля... вона в моїй голові постійно. Її посмішка, її голос, як вона говорить про мистецтво. Я намагаюся бути хорошим чоловіком, але коли бачу її з Дрю... я сліпну від ревнощів.

Вина душила – за зраду Дороті, за біль Беллі, за свою слабкість.

– Я боюся, Джоне. Боюся втратити Дороті. Вона плаче ночами, підозрює. Але й Беллу... якщо я відпущу, це вб’є мене.

Джонатан зробив ковток, його погляд був проникливим.

– Ти в пастці, яку сам створив. Ти кохаєш Беллу – це видно. Але ти одружений. І Дороті не заслуговує на брехню. Зрозумій, що тобі потрібно, поки не втратиш когось справді цінного. Белла? Чи Дороті? Чи себе?