26. Сон

Белла йшла додому з ресторану “Сільвер Лайн”, її каблуки цокали по бруківці Вест-Вілліджа, а нічне повітря Нью-Йорка обіймало її прохолодою, змішаною з запахом дощу та гарячих прецелів з вуличних кіосків. Сміх Лорен і Софі все ще лунав у її вухах – їхні жарти про Макса й Дрю, їхня турбота, що обгорнула її, як теплий шарф. Але коли двері квартири зачинилися за нею з тихим клацанням, тиша навалилася, як важка ковдра. Вона скинула пальто на стілець біля входу, де воно впало з шелестом, і пішла до кухні, наливаючи собі склянку води. Вода була холодною, але не змогла загасити жар, що тлів усередині від слів подруг. “Що з Дрю? А Макс?” – їхні питання були як голки, що впивалися в шкіру, роз’ятрюючи рани, які вона намагалася ігнорувати.

Вона пройшла до спальні, кімната була освітлена лише місячним світлом, що просочувалося крізь тонкі штори, відкидаючи сріблясті тіні на стінах. Ліжко манило – білі простирадла, зім’яті від попередньої ночі, коли вона крутилася без сну. Белла зняла сукню, тканина ковзнула по шкірі, залишаючи мурашки, і одягла легку нічну сорочку, що була м’якою, як дотик коханця. Вона лягла, її тіло потонуло в матраці, але розум не вимикався. Думки про Макса – його хрипкий голос по телефону, його очі в кав’ярні, його дотик, що змусив її втекти – кружляли, як метелики навколо полум’я. А Дрю – його посмішка, його запрошення на виставку – був як тінь, що нагадував про ту ніч після весілля, про шампанське, про втрату контролю. Вона закрила очі, намагаючись відігнати образи, але сон прийшов швидко, затягуючи її в свої тенета.

У сні все було розмитим, як акварель під дощем. Вона була в готельному номері – мармурова підлога холодила босі ноги, люстра над головою блищала, як зірки, а повітря було важким від запаху шампанського й парфуму. Вона відчувала тепло рук на своїй талії – сильних, наполегливих, що стискали її, ніби боячись відпустити. Її сукня ковзнула вниз, тканина шелестіла, як шепіт, відкриваючи шкіру, що горіла від дотиків. Губи торкнулися її шиї – гарячі, вологі, залишаючи сліди, що пульсували, як серцебиття. Вона відкинула голову назад, її волосся розсипалося по подушках, а тіло вигиналося назустріч, відповідаючи на кожен рух. Дотики були скрізь – пальці ковзали по її грудях, стегнах, викликаючи хвилі жару, що розливалися по венах, як вогонь. Її нігті впивалися в його спину, відчуваючи м’язи під шкірою, його подих на її вусі був хрипким, сповненим бажання. Але коли вона спробувала подивитися йому в обличчя, воно було розмитим, як тінь у тумані – риси змішувалися, ніби хтось стер їх пензлем. Вона знала, що це Дрю – його посмішка, його жарти, його руки на її талії під час танцю – але щось не сходилося, ніби пазл із чужого набору. Запах був знайомим, як з дитинства, тепло – надто близьким, ніби від когось, кого вона любила все життя. Плутанина заповнила її, змішуючись із пристрастю, і вона віддалася цьому, її тіло тремтіло від насолоди, що наростала, як хвиля, готова накрити її з головою.

Але потім сон змінився – обличчя стало чіткішим, зелені очі спалахнули, руде волосся блиснуло під світлом люстри. Макс. Її серце стиснулося, сором нахлинув, як холодна вода, гаснучи жар. Вона хотіла відштовхнути його, сказати, що це неправильно, але її тіло зрадило, її губи шепотіли його ім’я, її руки обвили його шию, тягнучи ближче. Плутанина була нестерпною – це Дрю чи Макс? Сором палав на щоках, але бажання було сильнішим, і вона віддалася цьому, її стогони стали гучнішими, її тіло вигиналося, шукаючи звільнення.

Белла прокинулася різко, її серце калатало, тіло було вкрите потом, простирадла зім’яті навколо неї. Вона сіла в ліжку, її дихання було нерівним, а на губах тремтіло ім’я – “Максе”. Вона стиснула руками простирадло, відчуваючи, як сором і плутанина накочують хвилями. Сон був таким реальним, таким пристрасним, що її тіло все ще тремтіло від спогадів. Чому Макс? Чому його обличчя замінило Дрю? Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїти серце, але ім’я на губах було як гачок, що тягнув її в прірву, з якої вона не знала, як вибратися.