25. Вечір із подругами

Белла стояла перед дзеркалом у своїй маленькій квартирі в Челсі, її пальці нервово поправляли тонкий ремінець чорної сукні, що м’яко облягала її струнку фігуру. Сукня була простою, але елегантною, з вирізом, що відкривав ключиці, і легким шлейфом, який гойдався при кожному русі. Вона розпустила темне волосся, що спадало хвилями на плечі, і нанесла трохи блиску на губи, намагаючись виглядати так, ніби їй не доводилося витрачати годину, щоб зібратися. Світло від лампи над дзеркалом відкидало м’які тіні на її обличчя, вихоплюючи напругу в її блакитних очах. Вечір із подругами – Лорен і Софі – мав би бути порятунком, моментом, коли вона могла б видихнути після вихору останніх днів. Але спогади про нічну зустріч із Максом у кав’ярні “Мунлайт” не відпускали – його хрипкий голос, його дотик до її руки, що змусив її відсмикнутися і втекти в холодну ніч. Вона досі відчувала тепло його пальців на своїй шкірі, і це дратувало її, ніби вона зрадила саму себе.

Телефон задзвенів, і на екрані з’явилося повідомлення від Лорен: “Белло, ти де? Ми вже в ‘Сільвер Лайн’! Вино чекає!” Белла посміхнулася, відчуваючи, як напруга трохи відступає. Лорен, із її невичерпною енергією, і Софі, із її спокійною мудрістю, завжди могли витягнути її з думок. Вона схопила пальто, маленьку сумочку й вийшла в ніч, де Нью-Йорк гудів, як завжди, – клаксони таксі, сміх із барів, запах гарячих каштанів від вуличного продавця.

Ресторан “Сільвер Лайн” був новим, модним місцем у Вест-Віллідж, із панорамними вікнами, що відкривали вид на бруковані вулички, освітлені ліхтарями. Всередині пахло свіжими травами й теплим хлібом, а стіни прикрашали абстрактні картини, що нагадували Беллі про її роботу в галереї “АртФлоу”. Лорен помахала їй із кутового столика, її світле волосся блищало під світлом люстр, а широка посмішка світилася енергією. Софі сиділа поруч, її темні локони були зібрані в низький пучок, а в руках вона тримала келих білого вина, її спокійний погляд зігрівав, як обійми.

– Белло, нарешті! – вигукнула Лорен, коли Белла підійшла. – Я вже думала, ти застрягла в тій своїй галереї, вибираючи, яке світло краще для чергової купи металу!

Белла засміялася, скидаючи пальто й сідаючи за стіл.

– Не купа металу, а урбаністична інсталяція, – відповіла вона, її голос був легким, але в ньому відчувалася втома. – І я не запізнилася, ти просто завжди приходиш на годину раніше.

Софі посміхнулася, її карі очі блищали теплом.

– Вона просто хотіла перша вибрати вино, – сказала вона, підсуваючи келих до Белли. – Спробуй, це піно гриджио. Легке, як твій настрій має бути.

Белла взяла келих, відчуваючи, як холодне скло заспокоює її пальці. Вона зробила ковток – вино було свіжим, із нотками зеленого яблука, і на мить вона відчула, як тепло дружби розтікається по грудях, заглушаючи думки про Макса. Вони замовили їжу – тарілку з брускетами, запечені овочі, пасту з трюфельним соусом, – і ресторан наповнився їхнім сміхом, коли Лорен розповідала історію про те, як один художник намагався продати їй “концептуальну порожнечу” – буквально порожнє полотно – для статті в “Нью-Йорк Артс”.

– Я йому кажу: “Це що, я маю написати тисячу слів про повітря?” – Лорен розмахувала руками, її сміх дзвенів, як дзвіночки. – А він такий: “Це не повітря, це тиша буття!” Я ледь не вдавилася кавою.

Софі закотила очі, але її посмішка була теплою.

– Ти просто не розумієш мистецтва, Лорен, – пожартувала вона, відрізаючи шматочок брускети. – Белла, скажи їй, що порожнє полотно – це шедевр.

Белла засміялася, відчуваючи, як напруга в її плечах поступово розсіюється.

– Ну, якщо це тиша буття, то я б поставила його в кут галереї й продала за мільйон, – відповіла вона, і Лорен вибухнула сміхом, ледь не проливши вино.

Вони говорили про все й ні про що – про роботу Софі в бібліотеці, де вона знаходила рідкісні видання про мистецтво, про дітей, яким Белла викладала малювання в школі Челсі, про новий бар, який Лорен хотіла відвідати. Сміх линув легко, вино розв’язувало язики, і ресторан здавався маленьким островом тепла в холодному Нью-Йорку. Але Белла відчувала, як її думки раз за разом повертаються до Макса – його хрипкий голос по телефону, його очі в кав’ярні, його дотик, що змусив її втекти. Вона намагалася приховати це, сміючись разом із подругами, але Софі, із її проникливим поглядом, помітила тінь у її очах.

– Белло, ти якась тиха, – сказала Софі, коли Лорен відійшла до вбиральні. Її голос був м’яким, але наполегливим, як бібліотекарка, що знає, де шукати відповіді. – Що відбувається? Ти виглядаєш, ніби носиш у собі цілу бурю.

Белла змусила себе посміхнутися, крутячи келих у руках.

– Просто втомилася, – відповіла вона, але її голос був слабким, і вона знала, що Софі не повірить. – Робота, знаєш, як це.

Софі нахилилася ближче, її очі шукали правду.

– Не втома, Белло. Я тебе знаю. Це через Макса, так? Ви бачилися?

Белла відчула, як її серце пропустило удар. Вона відвела погляд, дивлячись на тарілку з пастою, що охолола. Лорен повернулася, її енергія заповнила стіл, але вона одразу відчула напругу.

– О, що я пропустила? – спитала Лорен, її брови піднялися. – Ви знову про Макса? Белло, серйозно, що з ним? І, до речі, що з Дрю?

Белла відчула, як її щоки спалахнули. Питання подруг були як прожектор, що висвітлив те, що вона намагалася заховати. Вона зробила ковток вина, намагаючись виграти час.

– Дрю... він друг, – сказала вона нарешті, її голос був рівним, але пальці стиснули серветку. – Ми бачилися на виставці, поговорили. Нічого особливого.

Лорен нахилилася вперед, її очі блищали цікавістю.

– Друг? Белло, він прилітав до тебе у Флоренцію! Це не просто друг. І не кажи, що там нічого не було, я бачила, як він на тебе дивився.

Белла зітхнула, відчуваючи, як тепло дружби змішується з легким роздратуванням.

– Лорен, він правда друг. Ми просто... спілкуємося. Він класний, але я не готова до чогось більшого.

Софі дивилася на неї уважно, її пальці постукували по столу.