24. Зустріч у кав’ярні

Макс стискав телефон так міцно, що відчував, як пластик впирається в долоню. Його дихання, важке й нерівне, гуділо в слухавці, а в горлі стояв гіркий присмак віскі, що він пив, щоб заглушити хаос у голові. Він сидів на балконі своєї квартири на Верхньому Іст-Сайді, дивлячись на вогні Нью-Йорка, що миготіли внизу, як розсипані діаманти. Повітря було вологим після дощу, запах асфальту змішувався з далеким ароматом кави з вуличних кіосків. Сварка з Дороті залишила його розбитим – її слова, що він “не той, за кого вона виходила”, різали, як ніж, але гірше було те, що він не міг заперечити. Він не знав, ким був – успішним бізнесменом, якого вона хотіла бачити, чи просто хлопцем із Вестчестера, який колись малював із Беллою під дубом. Її ім’я – Белла – спалахнуло в його думках, і він набрав її номер, не думаючи, імпульсивно, як людина, що тоне і хапається за соломинку.

Вона відповіла, і її голос – тихий, але твердий – ударив його, як електричний розряд. Він не планував просити про зустріч, але слова вирвалися самі, ніби хтось інший говорив за нього.

– Белло, я не можу просто лягти спати, – сказав він, його голос був хрипким від алкоголю і втоми. – Я хочу тебе побачити. Зараз. Є кав’ярня, “Мунлайт”, на розі 23-ї. Вона працює до пізна. Будь ласка.

Він почув її вагання, її тихе “Максе, це не правильно”, але щось у її голосі – нотка турботи, чи, може, слабкості – дало йому надію. Він стиснув телефон сильніше, чекаючи її відповіді, його серце калатало, ніби він біг марафон.

– Добре, – сказала вона нарешті, її голос був ледве чутним, але рішучим. – Але тільки кава. І тільки тому, що я не хочу, щоб ти робив дурниці.

Він видихнув, відчуваючи, як напруга в грудях трохи відступила.

– Дякую, Белло. Я буду там через пів години.

Поклавши слухавку, Макс встав, його рухи були невпевненими, але швидкими. Він глянув у дзеркало у передпокої – руде волосся скуйовджене, сорочка пом’ята, під очима легкі тіні від недоспаних ночей. Він плеснув холодною водою в обличчя, намагаючись привести себе до тями, але віскі все ще гудів у скронях. Він не знав, чому так відчайдушно хоче її побачити, чому її образ – її блакитні очі, її сукня в галереї – не давав йому спокою. Це було більше, ніж просто спогад про дитинство, але він не дозволяв собі копатися в цьому. Він одягнув пальто, схопив ключі й вийшов у ніч.

Кав’ярня “Мунлайт” була маленькою, затишною, із цегляними стінами і запахом свіжозвареної кави, що змішувався з ароматом круасанів. Джазова мелодія тихо лилася з колонок, а світло ламп створювало м’які тіні на дерев’яних столах. Макс увійшов першим, обрав столик у кутку, подалі від вікон, де ніхто не міг би їх помітити. Він замовив віскі – “тільки один”, сказав собі, – але склянка вже була наполовину порожньою, коли двері відчинилися, і увійшла Белла.

Вона виглядала так, ніби щойно зіскочила з полотна – сіра сукня облягала її струнку фігуру, темне волосся було зібране в недбалий пучок, а її очі, блакитні, як небо над Флоренцією, дивилися на нього з сумішшю тривоги й обережності. Макс відчув, як його серце пропустило удар. Він встав, відсунув стілець для неї, його рухи були трохи невпевненими, але очі не відривалися від її.

– Ти прийшла, – сказав він, його голос був хрипким, але в ньому відчувалася щира вдячність. Він сів навпроти, намагаючись не дивитися на неї занадто довго, але магнетичне тяжіння між ними було сильнішим за його волю.

– Я сказала, що прийду, – відповіла вона, її голос був стриманим, але в її очах мелькнула іскра – чи то злість, чи то щось інше. Вона замовила еспресо, її пальці нервово крутили край серветки.

Вони сиділи мовчки кілька секунд, і тиша була напруженою, але живою, ніби між ними текла невидима течія. Макс дивився на неї – на її тонкі зап’ястя, на пасмо волосся, що вибилося з пучка, на її губи, що стискалися, коли вона відводила погляд. Він не знав, що відчуває – провину за те, що затягнув її сюди, чи полегшення від того, що вона поруч. Але її присутність була як ковток повітря після довгого занурення.

– То що сталося? – спитала вона нарешті, її голос був тихим, але з ноткою виклику. – Ти сказав, що посварився з Дороті.

Макс відвів погляд, його пальці крутили склянку з віскі. Він не хотів говорити про Дороті – її звинувачення, її холодний погляд, її слова про те, що він змінився, – але Белла чекала відповіді.

– Вона... вона думає, що я від неї віддаляюся, – сказав він, його голос був низьким, майже шепотом. – Каже, що я не той, ким був, коли ми зустрічалися. Може, вона права. Я не знаю.

Белла нахилилася трохи ближче, її очі шукали його, ніби намагалися розгадати.

– Максе, шлюб – це робота. Ви маєте говорити, а не... – вона запнулася, її пальці стиснули чашку з еспресо. – Не тікати в кав’ярню посеред ночі.

Він усміхнувся – слабка, крива усмішка, що не дійшла до очей.

– Ти звучиш, як мама, – пожартував він, але жарт вийшов невдалим, і він одразу пошкодував. – Я не тікаю. Просто... з тобою легше. Ти завжди була... іншою.

Вона підняла брову, її погляд став гострішим.

– Іншою? Максе, що це взагалі означає? Ти дзвониш мені посеред ночі, просиш зустрітися, і говориш такі речі. Що ти хочеш?

Він не знав, що відповісти. Його думки були як клубок ниток – він не міг знайти початок. Він дивився на неї, і її очі – блакитні, глибокі, як озера – тягнули його, як магніт. Він згадував Вестчестер, їхні вечори під дубом, її сміх, коли вона малювала його криві дерева. Але тепер вона була не дівчинкою, а жінкою, і це робило його почуття ще більш заплутаними.

– Я не знаю, чого хочу, – зізнався він, його голос був хрипким, але щирим. – Я просто... я не можу це пояснити.

Вона відвела погляд, її пальці стиснули чашку сильніше.

– Ти одружений, Максе. Ти не можеш просто дзвонити мені, коли тобі погано. Це нечесно.

Він кивнув, відчуваючи, як провина стискає груди. Вона мала рацію, але її слова не могли зупинити те, що він відчував – магнетичне тяжіння, що змушувало його серце битися швидше. Вони говорили ні про що – про її роботу в галереї, про його бізнес, про Нью-Йорк, що ніколи не спить, – але їхні очі говорили все. Її погляд був обережним, але теплим, його – сповненим болю і чогось, що він не наважувався назвати.