22. Тріщина у шлюбі

Макс стояв біля вікна їхньої квартири на Верхньому Іст-Сайді, дивлячись, як вогні хмарочосів миготять у темряві, ніби зірки, що впали на землю. Нью-Йорк гудів унизу – сирени таксі, далекий гомін вечірнього натовпу, запах дощу, що залишився на асфальті після денної зливи. Але в квартирі було тихо, надто тихо, лише цокання годинника на стіні та скрип дерев’яної підлоги, коли Дороті рухалася за його спиною. Її присутність була відчутною, як холодний вітер, що прослизав крізь щілини у вікнах. Макс стиснув кулаки в кишенях, його щелепа напружилася – вечір у галереї залишив у ньому слід, як камінь, кинутий у спокійну воду. Зустріч із Беллою, її блакитні очі, що дивилися на нього з сумішшю болю й прихованого тепла, її голос, що тремтів, коли вона згадала Флоренцію, – усе це роз’ятрило рану, яку він намагався ігнорувати два роки. А тепер Дороті, його дружина, стояла позаду, і він знав, що тиша між ними ось-ось вибухне.

– Максе, – її голос був гострим, як скло, пронизуючи тишу. – Ти знову це робиш.

Він не обернувся, його погляд залишався прикутим до міста за вікном. Світло від вуличних ліхтарів відбивалося в його зелених очах, але вони були порожніми, ніби він дивився не на Нью-Йорк, а в якусь темну прірву всередині себе.

– Що роблю? – відповів він, його голос був низьким, стриманим, але в ньому відчувалася напруга, як натягнута струна.

Дороті підійшла ближче, її каблуки цокали по паркету, і Макс відчув запах її парфуму – легкий, квітковий, той самий, що вона носила на їхньому весіллі. Вона зупинилася за кілька кроків від нього, її руки схрещені на грудях, ніби вона захищалася від невидимого удару.

– Ти відсторонений. Знову. Ти був таким увесь вечір у галереї. І не тільки сьогодні. Ти... – вона запнулася, її голос тремтів від злості й болю, – ти не тут, Максе. Ти зі мною, але твої думки десь ще.

Він нарешті обернувся, його очі зустрілися з її – блакитними, але холодними, як крига. Дороті стояла в шовковій сукні кольору шампанського, що облягала її струнку фігуру, її світле волосся було розпущене, падаючи м’якими хвилями на плечі. Вона була красивою, як завжди, але її краса тепер здавалася Максу далекою, ніби картина в музеї, яку він міг бачити, але не торкнутися.

– Я тут, Дороті, – сказав він, його голос був рівним, але в ньому бракувало тепла. – Я був із тобою в галереї, я розмовляв із людьми, я...

– Ти був тілом, але не душею, – перебила вона, її голос став голоснішим, різкішим. Вона зробила крок до нього, її очі блищали від сліз, що вона стримувала. – Ти думаєш, я не бачу? Ти ледве посміхався, ледве відповідав, коли я намагалася втягнути тебе в розмову. А коли я побачила тебе з Беллою... – вона зупинилася, її губи стиснулися, ніби ім’я Белли було отрутою, що вона не хотіла вимовляти.

Макс відчув, як його серце пропустило удар. Белла. Її образ спалахнув перед очима – її чорна сукня, що м’яко облягала її, її пальці, що тремтіли, стискаючи клатч, її очі, що дивилися на нього так, ніби бачили крізь нього. Він відвів погляд, відчуваючи, як провина стискає груди.

– Це була випадкова зустріч, – сказав він, його голос був холодним, як сталь, але всередині він відчував хаос. – Ми просто поговорили. Вона повернулася з Флоренції, працює в галереї. Що тут такого?

– Що тут такого? – Дороті засміялася, але сміх був гірким, як кава без цукру. – Ти дивився на неї так, ніби вона єдина людина в тому залі. Ти думаєш, я сліпа? Я бачила, як ти напружився, коли Дрю поклав руку на її плече. Ти... ти ніколи не дивишся на мене так, Максе.

Він мовчав, його пальці стиснули підвіконня за спиною. Її слова були правдою, але він не міг їх визнати. Не міг сказати, що Белла була в його думках увесь цей час – її посмішка, її сміх, її тіло тієї ночі після весілля, коли він втратив контроль. Провина душила його, як зашморг, але він не міг зізнатися – ні їй, ні собі.

– Ти перебільшуєш, – сказав він нарешті, його голос був тихим, але в ньому відчувалася недовіра – не до неї, а до себе.

Дороті похитала головою, її руки опустилися, ніби вона здалася.

– Я не перебільшую. Ти змінився, Максе. Ти не той чоловік, у якого я закохалася. – Її голос зламався, і вона відвела погляд, її пальці тремтіли, коли вона поправляла волосся. – Той Макс був відкритим, він сміявся, він дивився на мене так, ніби я була для нього всім. А тепер... я не відчуваю твого кохання. Я відчуваю холод. Ти ніби стіна, через яку я не можу пробитися.

Її слова вдарили його, як ляпас. Він хотів заперечити, сказати, що вона помиляється, що він намагається, але слова застрягли в горлі. Він знав, що вона має рацію. Його шлюб із Дороті був рішенням, яке здавалось правильним два роки тому – вона була розумною, амбіційною, ідеальною партнеркою для його бізнесу, для їхнього життя в Нью-Йорку. Але після весілля, після тієї ночі з Беллою, щось зламалося. Він не міг дивитися на Дороті без того, щоб уявляти блакитні очі Белли, її тихий голос, її тепло. Він ненавидів себе за це, але не міг зупинити.

– Дороті, я... – він почав, але вона підняла руку, зупиняючи його.

– Не треба, Максе. Не кажи, що ти стараєшся, що все буде добре. Я втомилася від твоїх порожніх обіцянок. – Її очі блищали від сліз, але вона трималася, її голос був твердим, хоч і тремтів. – Я не знаю, що між тобою і Беллою, але я бачу, як ти дивишся на неї. І я бачу, що зі мною ти не такий. Ти не той чоловік, у якого я закохалася, і я не знаю, чи можу я жити з цією тінню.

Вона повернулася і пішла до спальні, її каблуки цокали по підлозі, як відлік часу, що закінчувався. Макс залишився біля вікна, його погляд знову повернувся до міста. Нью-Йорк був величезним, але він відчував себе в пастці – у шлюбі, у своїх думках, у провинах, що накопичувалися, як пил у кутах. Дороті бачила тріщину в їхньому шлюбі, але не знала, наскільки вона глибока. А Макс знав – і ця правда була як ніж у його грудях.