20. Ізабелла працює

Літак приземлився в аеропорту JFK із глухим стуком шасі об злітну смугу, і Белла відчула, як її серце стиснулося. За вікном миготіли вогні Нью-Йорка – сіре небо, пронизане дощем, і хаотичний рух таксі, що гуділи внизу, ніби місто поспішало назустріч їй, не питаючи, чи готова вона повернутися. Два роки у Флоренції – серед брукованих вуличок, де пахло свіжим хлібом і старими книгами, серед галерей, де мистецтво здавалося єдиним порятунком, – не змогли стерти біль. Вона сподівалася, що Італія вилікує її, що Арно забере спогади про Макса, його зелені очі, його дотик на терасі, ту ніч після весілля, що залишила в ній сором і сумніви. Але Нью-Йорк кликав назад – пропозиція роботи в галереї “АртФлоу” в Мідтауні, кураторкою сучасного мистецтва, була занадто привабливою, щоб відмовитися. Вона вдихнула повітря салону, що пахло пластиком і кавою, і встала, тримаючи маленьку валізу – усе, що залишилося від її флорентійського життя: кілька суконь, книги про мистецтво, альбом із ескізами, які вона не відкривала місяцями.

Аеропорт був хаосом – люди поспішали, штовхаючи валізи, голоси гуділи, змішуючись із оголошеннями по гучномовцю. Белла йшла через натовп, її пальто намокло від дощу, що крапав із парасольок інших пасажирів. Вона відчувала, як місто тисне на неї – запах асфальту, сирени машин, гул метро десь під землею. Нью-Йорк не змінився, але вона змінилася. Два роки тому вона тікала звідси, від Вестчестера, від будинку Моретті, де кожен куточок нагадував про Макса – його посмішку, його голос, його шлюб із Дороті. Тепер вона поверталася, ніби вступаючи в бій із власними привидами.

Вона винайняла квартиру в Челсі – маленьку, на четвертому поверсі старого будинку з червоної цегли, з вузькими сходами, що скрипіли під ногами, і високими вікнами, через які видно було галереї й кав’ярні, що вишикувалися вздовж вулиці. Квартира була скромною: потерта дерев’яна підлога, крихітна кухня з облупленою плиткою, ліжко, що пахло новим матрацом. Белла розпакувала речі повільно, розставляючи книги на полиці – монографії про Караваджо, Боттічеллі, сучасних стріт-арт художників. Вона повісила на стіну кілька своїх ескізів – флорентійські мости, силуети людей на площі Сіньйорії, – але кожен малюнок нагадував їй про Італію, про спробу втекти від себе. Порожнеча всередині була тихою, як після бурі, коли усе зруйновано, але шум стих.

Робота в галереї “АртФлоу” почалася через кілька днів. Офіс був світлим, із білими стінами, заставленими полотнами й інсталяціями, що пахли фарбою і металом. Її колеги – молоді митці й куратори – привітали її з обережними усмішками, начальниця, Емілі, жінка з коротким сивим волоссям і гострим поглядом, сказала: “Ти маєш талант до деталей, Белло. Покажи нам, на що здатна.” Белла занурилася в роботу, як у рятувальний круг: вона вибирала роботи для наступної виставки – урбаністичні пейзажі, створені з перероблених матеріалів, – спілкувалася з художниками, чий ентузіазм нагадував їй про власну пристрасть, яку вона втратила. Вона розмічала простір, регулювала світло, щоб воно підкреслювало текстури полотен, і відчувала тихе відновлення – ніби кожна година, проведена в галереї, зшивала її розбите серце. Але ввечері, коли вона поверталася додому, замкнувшись у своїй квартирі, порожнеча поверталася, холодна і невблаганна.

Щоб заповнити цю порожнечу, вона записалася на волонтерську програму – викладання малювання дітям у школі в Челсі. Двічі на тиждень вона приходила до класу, де пахло пластиліном і восковими олівцями, і роздавала дітям папір і фарби. “Малюйте, що бачите у своїх мріях,” – казала вона, дивлячись, як їхні маленькі ручки створюють хаотичні, але щирі картини – сонце, будинки, собаки з надто великими вухами. Діти сміялися, показуючи їй свої роботи, і їхні очі, повні захвату, на мить розганяли її смуток. “Міс Белла, це мій дім!” – кричав хлопчик із кучерявим волоссям, тицяючи їй малюнок із кривим дахом. Вона посміхалася, гладячи його по голові, але коли діти йшли, вона залишалася сама з пензлями і порожнечею, що гризла зсередини. Її думки поверталися до Макса – його руде волосся, його голос, його обличчя на тому фото з Мальдів, де він не усміхався. Чому? Це питання не давало їй спокою, як мелодія, що застрягла в голові.

Лорен, її подруга з Флоренції, яка переїхала до Нью-Йорка разом із нею, намагалася витягнути її з цього стану. Лорен працювала журналісткою в “Нью-Йорк Артс”, писала про культурні події, і її енергія була як вихор – вона вривалася до квартири Белли з коробками тайської їжі чи пляшкою піно гриджио, її сміх дзвенів, заповнюючи тишу. “Белло, ти не можеш вічно ховатися за картинами і дітьми. Ходімо в бар, потанцюємо, поживемо!” – казала вона, її волосся гойдалося, коли вона жестикулювала. Софі, подруга дитинства, яка працювала в бібліотеці в центрі Манхеттена, приєднувалася до них у вихідні. Вона була спокійнішою, її голос був м’яким, як сторінки старих книг, якими вона займалася. “Ти сильна, Белло, але тобі треба відпустити його,” – казала Софі, наливаючи чай у кав’ярні, де вони проводили вечори. Вони гуляли по Челсі, заходили в галереї, де Лорен фотографувала для своїх статей, а Софі розповідала про рідкісні книги, які знаходила в бібліотеці. Белла посміхалася, сміялася, коли Лорен розповідала чергову історію про незграбного художника, але всередині залишалася порожнеча – тиха, як затишшя перед новою бурею.

Вона намагалася відновлюватися – ранкові пробіжки по Хай-Лайн, де місто виглядало як картина з сірими хмарочосами і зеленими острівцями, заняття йогою в студії неподалік, де інструкторка шепотіла: “Відпустіть усе, що вас тримає.” Але порожнеча не зникала. Вона ховалася в моменти тиші – коли Белла готувала вечерю, ріжучи овочі під гул новин по радіо, коли вона сиділа в галереї, дивлячись на полотно, що зображало розбите місто, схоже на її серце. Вона думала про Макса – його життя з Дороті, їхній медовий місяць, його очі, що не усміхалися на тому фото. Вона уникала Instagram, боячись нових постів, але спогади про нього були як тіні, що слідували за нею.