19. Медовий місяць

Минуло два тижні з того дня, як Белла залишила Вестчестер, сівши в літак до Флоренції з валізою, наповненою не стільки речами, скільки надією на нове життя. Флоренція зустріла її теплим сонцем, що золотило бруковані вулички, і запахом свіжоспеченого хліба з маленьких пекарень, що ховалися в тінях старовинних палаццо. Її квартира над Арно була крихітною, але затишною – високі стелі, потерта дерев’яна підлога і вікно, з якого відкривався вид на річку, що повільно пливла, ніби шепочучи секрети минулих століть. Вона повернулася до свого курсу кураторства мистецтва, тепер уже офлайн, відвідуючи лекції в університеті, де стіни були просякнуті історією, а професори говорили про красу з такою пристрастю, що на мить Белла забувала про свій біль. Вона гуляла по Понте Веккьо, де ювеліри виставляли блискучі прикраси, і дивилася на воду, намагаючись втопити в ній спогади про Нью-Йорк, про Макса, про ту ніч, що залишила в ній сумнів і сором.

Але біль не зникав – він ховався в тінях, чекаючи моменту, щоб виринути. Флоренція була її втечею, але навіть тут, серед мармурових статуй і фресок, вона відчувала його присутність. Кожного вечора, коли сонце сідало за пагорбами, фарбуючи небо в відтінки рожевого й помаранчевого, Белла сідала за маленький столик біля вікна з чашкою еспресо, і її думки поверталися до нього. Макс – його руде волосся, що блищало під світлом люстр на весіллі, його зелені очі, що дивилися на неї з терасою з якоюсь незрозумілою напругою, його голос, що лунав у її голові: “Будь обережна”. Вона намагалася не думати про нього, заповнюючи дні відвідинами галерей – Уффіці, де “Народження Венери” Боттічеллі нагадувало їй про красу, що може бути недосяжною, як її кохання. Вона малювала ескізи на площі Сіньйорії, де туристи снували навколо статуї Давида, і намагалася втопити свій біль у фарбах, але щоночі, лягаючи в ліжко, вона відчувала порожнечу, ніби частина її серця залишилася в Нью-Йорку.

Дороті – ідеальна, амбіційна, з її світлою посмішкою і впевненістю – тепер була дружиною Макса, і ця думка була як ніж, що повільно повертався в рані. Белла уникала соціальних мереж, знаючи, що там може побачити їх – щасливих, закоханих, на медовому місяці. Але цікавість була сильнішою за обережність. Одного вечора, коли дощ барабанив по даху, нагадуючи про той дощ у Нью-Йорку, вона відкрила Instagram. Профіль Дороті був першим у рекомендаціях – ніби доля знущалася з неї. Вона клікнула, і фото нахлинули, як хвиля.

Перше фото – вони на пляжі Мальдів, білосніжний пісок, бірюзова вода, пальми, що гойдалися на вітрі. Дороті в бікіні, її волосся розвівалося, посмішка сяяла, ніби вона завоювала світ. Макс поруч, його атлетична фігура в шортах, руде волосся вигоріле на сонці, рука обіймала її талію. Підпис: “Медовий місяць мрії з коханим". Серце Белли стиснулося, ніби в лещатах. Вони виглядали ідеальною парою – красиві, успішні, закохані. Вона уявила їх там: ранкові прогулянки по пляжу, вечері при свічках, поцілунки під зірками. Біль роз’ятрився, як стара рана, що відкрилася – гострий, пекучий, що змушував сльози котитися по щоках. Чому не вона? Чому її кохання залишилося невзаємним, а Дороті отримала все?

Вона скролила далі, кожне фото було як удар. Вони на яхті, Дороті сміється, Макс тримає її за руку. Підпис: “Пригоди з найкращим чоловіком". Потім – вечеря на пляжі, стіл прикрашений квітами, шампанське в келихах. Дороті в легкій сукні, Макс у білій сорочці, що підкреслювала його плечі. Вони дивилися один на одного, ніби світ навколо не існував. Біль Белли став нестерпним – ревнощі змішувалися з тугою, з бажанням, що тліло, ніби вугілля. Вона уявила себе на місці Дороті – його руки на її талії, його губи на її, його шепіт уночі. Сльози капали на екран, розмиваючи зображення, але вона не могла зупинитися.

І тоді вона побачила те фото – останнє в серії. Вони сиділи на шезлонгах, океан за спиною, сонце сідало, фарбуючи небо в пурпур. Дороті посміхалася, її очі блищали, але Макс... Макс не усміхався. Його губи були стиснуті в тонку лінію, очі дивилися кудись у далечінь, ніби він був не там, не з нею. Його обличчя було напруженим, плечі згорбленими, ніби він ніс тягар, який не міг скинути. Белла завмерла, її серце забилося швидше. Чому він не щасливий? Чому в його очах – порожнеча, а не радість? Це було як гачок, що зачепив її душу, даючи надію, якої вона не чекала – може, його шлюб не такий ідеальний, може, в його серці є місце для сумнівів, для неї?

Але надія була небезпечною, як вогонь, що міг спалити все. Белла закрила додаток, її руки тремтіли. Вона встала, підійшла до вікна, дивлячись на Арно, що пливла внизу, її води були темними в сутінках. Флоренція мала бути її спасінням, але навіть тут біль наздоганяв її. Вона відчувала роз’ятрення – гостре, як лезо, що різало по живому. Макс був там, з нею, на райських островах, але не усміхався. Чому? Ця думка не давала спокою, тягнучи її назад у вир емоцій, від яких вона намагалася втекти.

Тим часом на Мальдівах Макс сидів на веранді бунгало, дивлячись на океан, що плескався біля ніг. Дороті спала всередині, її дихання було рівним, спокійним, але він не міг заснути. Три тижні медового місяця – білосніжні пляжі, теплі хвилі, вечері під зірками – мали б бути раєм, але для нього вони були пеклом. Він думав про Беллу – її блакитні очі, її посмішку, її тіло тієї ночі, коли він втратив контроль. Провина була як камінь на душі, і він не міг посміхатися, хоч Дороті намагалася. Вона фотографувала їх, постила в Instagram, ніби намагаючись зафіксувати щастя, якого не було. Макс знав – його шлюб був помилкою, але мовчав, ховаючи біль глибоко всередині.