18. Дружба з Дрю

Белла ковтнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в голосі, і натиснула кнопку.

– Алло? – її голос вийшов тихим, майже шепотом, ніби вона боялася, що батьки почують з кухні внизу.

– Белло! Нарешті! – голос Дрю був теплим, знайомим, з тією ноткою грайливості, що завжди робила його компанію легкою. Він звучав так, ніби нічого не сталося, ніби та ніч була просто продовженням їхнього флірту на весіллі. – Я вже думав, ти ігноруєш мене. Як справи? Ти зникла після весілля, як Попелюшка опівночі.

Белла змусила себе посміхнутися, хоч він і не бачив. Його тон був таким безтурботним, таким... нормальним, що на мить вона відчула полегшення. Може, все не так погано. Може, та ніч була просто помилкою, яку вони можуть обговорити, як дорослі.

– Привіт, Дрю. Вибач, я... була зайнята. Навчання, знаєш. – Вона сіла на ліжко, її пальці стиснули край ковдри, ніби шукаючи опори. За вікном шелестіло листя, вітер Вестчестера шепотів про осінь, але в її кімнаті повітря було важким, наповненим напругою.

– Навчання? – він засміявся, його сміх був гучним, заразливим, і Белла відчула, як її плечі трохи розслаблюються. – Ти ж у Флоренції вчилася, так? Італійське мистецтво, вина, романтика... А тут, у Нью-Йорку, сидиш і вчиш онлайн? Давай, розкажи, що сталося. Ти виглядаєш... ну, на весіллі ти була не в найкращій формі. Хочеш зустрітися? Поговоримо за кавою. Я знаю одне місце в Манхеттені – тихе, з найкращим латте в місті.

Його пропозиція була такою простою, такою легкою, ніби він пропонував не зустріч, а порятунок від її думок. Дрю завжди був таким – опорою, коли світ руйнувався. На весіллі він жартував, підтримував її, коли вона відчувала себе невидимою поруч із Максом і Дороті. Може, це те, що їй потрібно – хтось, хто не знає всіх її секретів, хто не дивиться на неї з жалем, як батьки. Але плутанина в голові не зникала: що, якщо розмова повернеться до тієї ночі? Вона була впевнена, що це був він – після танців, після шампанського, він проводжав її, його рука на її спині. Хто ще?

– Гаразд, – сказала вона, її голос став твердішим. – Зустрінемося. Коли?

– Сьогодні? О другій у “Бінс енд Біттерз” на Бродвеї. Знаєш це місце? Тихе та затишне.

Вона кивнула, ніби він міг побачити.

– Знаю. До зустрічі.

Коли дзвінок скінчився, Белла відкинулася на подушки, її серце все ще калатало. Це було правильно? Зустрітися з ним, обговорити, що сталося? Але в його голосі не було натяку на незручність, ніби та ніч була просто продовженням флірту, нічим серйозним. Може, для нього це так і було – ще одна ніч, ще одна дівчина. Але для неї це було фальшивою близькістю, що маскувала справжній біль – кохання до Макса, яке не зникало.

Вона встала, підійшла до дзеркала. Її відображення виглядало втомленим: темні кола під очима, волосся, що падало на плечі недбалими хвилями, очі, що блищали від сліз, які вона стримувала. Вона швидко нафарбувалася – легкий макіяж, щоб приховати сліди безсонних ночей, обрала просту сукню кольору слонової кістки, що облягала фігуру м’яко, не провокуючи. Батькам сказала, що їде в місто по справах навчання, і сіла в потяг до Манхеттена. Поїзд гойдався, вікна миготіли видами передмість, що переходили в хмарочоси, і Белла дивилася на них, відчуваючи, як напруга наростає. Що вона скаже Дрю? Як запитає про ту ніч, не звучати відчайдушно?

Кав’ярня “Бінс енд Біттерз” була затишною, з цегляними стінами, м’якими диванами й ароматом свіжозмеленої кави, що наповнював повітря. Дрю вже чекав за столиком у кутку, з двома чашками латте перед собою. Він виглядав як завжди – волосся зачесане назад, блакитні очі блищать, посмішка, що робить його схожим на голлівудського актора. Він встав, обійняв її легко, його парфум – свіжий, з нотками цитрусу – обгорнув її, і на мить Белла відчула себе в безпеці, ніби в обіймах друга, а не коханця на одну ніч.

– Белло, ти виглядаєш... ну, як завжди приголомшливо, – сказав він, відсуваючи стілець. Його голос був теплим, без натяку на незручність, і це збило її з пантелику. Невже для нього та ніч нічого не значить?

Вони сіли, і розмова потекла легко – про весілля, про спільних знайомих, про його роботу адвоката, де він вигравав справу за справою. Дрю жартував, як завжди, його сміх розливався кав’ярнею, і Белла відчула, як її плечі розслаблюються. Він здавався опорою – легкою, без вимог, без драми. “Ти знаєш, що Макс завжди був таким серйозним, – сказав він, підморгуючи. – Але ти, Белло, ти як свіжий вітер. Не дозволяй йому засмучувати тебе.” Його слова були як бальзам, але плутанина не зникала – чому він не згадує ту ніч?

Вона сьорбнула латте, відчуваючи гіркоту кави на язику, і нарешті наважилася. “Дрю, про ту ніч... після весілля. Я... не все пам’ятаю.” Її голос тремтів, щоки спалахнули, але він посміхнувся, його очі потеплішали.

– Ей, не переживай. Ти була п’яна, я допоміг тобі дійти до номера. Нічого не сталося, окрім того, що ти заснула, як дитина. Я пішов одразу. – Його слова були легкими, але Белла відчула укол – нічого не сталося? Але її тіло пам’ятало інакше – тепло рук, дотики, що залишали сліди. Чи вона уявила? Плутанина заповнила її, фальшива близькість – його посмішка, його турбота – здавалася справжньою, але щось не сходилося.

Вони розмовляли далі, Дрю розповідав історії з роботи, його голос обволікав її, як теплий плед, і Белла відчула себе легше, ніби він був опорою в цьому хаосі. Але коли вони вийшли з кав’ярні, йдучи вулицею, де люди поспішали повз, Белла відчула чийсь погляд. Вона обернулася – і завмерла. Макс стояв біля машини, його зелені очі були темними, щелепа напружена. Він бачив їх разом, і в його погляді мелькнуло щось – ревнощі? Біль? Гачок був закинутий, і Белла відчула, як її світ знову перевертається.