17. Белла тікає

Минуло п’ять днів після весілля, але для Белли кожен із них був як нескінченна петля, де вона задихалася від спогадів і болю. Вона повернулася до будинку батьків у Вестчестері, передмісті Нью-Йорка, де тихі заміські вулиці, вистелені кленами, і розмірене життя мали б заспокоювати, але замість цього лише посилювали її відчуття ув’язнення. Будинок Моретті – просторий, із кремовими стінами, високими стелями й широкими вікнами, через які лилося тьмяне осіннє світло – колись був її прихистком, де вона ховалася від світу, коли дитячі мрії про Макса розбивалися об його байдужість. Але тепер цей будинок став кліткою, де кожен скрип дубової підлоги, кожен запах кави з кухні нагадував про нього – про хлопчика з рудим волоссям, якого вона знала з дитинства, і про чоловіка, який тепер належав іншій.

Її кімната залишалася майже такою, якою була в підлітковому віці: на стінах – вицвілі плакати з видами Флоренції й Венеції, на полицях – книги про мистецтво, старі альбоми з ескізами, які вона малювала, мріючи стати художницею. Але тепер ці стіни здавалися тісними, ніби стискали її груди, не даючи вдихнути. Вона прокидалася щоранку з важким серцем, дивлячись на стелю, де тіні від гілок за вікном гойдалися, як маятник, що відлічував її внутрішній неспокій. Сонце Вестчестера, що пробивалося крізь тонкі штори, було надто різким, ніби висвітлювало її рани – невзаємне кохання до Макса, що тліло роками, і ту ніч після весілля, що залишила її розгубленою, з соромом, який гриз ізсередини.

Белла намагалася повернутися до звичного ритму життя, ховаючись за екраном ноутбука. Вона вчилася онлайн – курс кураторства мистецтва у флорентійському університеті, який колись був її пристрастю, її способом вирватися з болю невзаємних почуттів. Але тепер лекції про організацію галерей чи історію італійського Відродження здавалися їй далекими, безбарвними. Вона сиділа за старим дерев’яним столом, уставленим книгами й записниками, слухаючи професора, який розповідав про вплив світла на сприйняття картин, але її думки блукали. Перед очима спливали не галереї Уффіці, а готельний номер – зім’яті простирадла, що пахли шампанським, порожня пляшка, що валялася на килимі, її відображення в дзеркалі з розмазаною тушшю і слідами ночі на шкірі: червоні плями на шиї, легкі синці на стегнах. Вона була впевнена, що це був Дрю – його посмішка, його жарти, його руки, що тримали її під час танцю. Хто ще міг бути поруч? Він був із нею весь вечір, його харизма затягувала, його дотик змушував забути про біль, що розривав її серце, коли вона бачила Макса з Дороті. Але спогади були уривчастими, як розбите скло, – вона пам’ятала тепло його рук, запах його парфуму, але не обличчя, не голос. Це лякало її, але вона переконувала себе: це був Дрю. Мусило бути.

Безвихідь накочувала хвилями. Вона відчувала себе загнаною в кут, ніби Вестчестер, із його тихими вулицями, де сусіди гуляли з собаками, а діти ганяли на велосипедах, став пасткою. Вона уникала прогулянок, боячись наткнутися на місця, пов’язані з Максом – старий парк, де вони кидали камінці в ставок, маленьке кафе в центрі міста, де він купував їй морозиво, коли вона була засмучена. Кожен куточок нагадував про нього, про її кохання, що залишалося без відповіді, про його зелені очі, які дивилися на неї на весіллі з якоюсь дивною напругою. Вона ненавиділа себе за те, що не могла відпустити його, за те, що навіть після його весілля її серце все ще належало йому. А ніч із Дрю – її втрата контролю, її сором – лише посилила цей біль, ніби вона зрадила не лише себе, а й свої почуття.

Елена, її мама, намагалася пробитися крізь її мовчання. Щоранку на кухні, де пахло свіжозвареною кавою і теплом домашньої їжі, вона обережно питала: “Белло, ти така тиха. Це через Макса? Через весілля?” Белла змушувала себе посміхатися, бурмотіла щось про втому від навчання й утікала до своєї кімнати, зачиняючи двері. Вона не могла розповісти – ні про свої почуття до Макса, що роками роз’їдали її зсередини, ні про ту ніч, що залишила її з почуттям провини й сумнівами. Марко, її батько, дивився на неї з теплом і тривогою, його карі очі були такими схожими на очі Макса, що вона відводила погляд. “Ми тут, якщо тобі потрібно поговорити,” – казав він, але вона лише кивала, відчуваючи, як горло стискає клубок.

Нью-Йорк, навіть із його передмістям, став для неї задушливим. Гул міста, що доносився здалеку, сирени машин, запах асфальту після дощу – усе це нагадувало про весілля, про ту ніч, про Макса. Вона не могла залишатися. Єдиний вихід, який вона бачила, – втекти. Повернутися до Флоренції, до її маленької квартири над річкою Арно, де вона могла б загубитися серед брукованих вуличок, галерей і запаху старовинних книг у антикварних крамницях. Там вона могла б заховати своє серце за мистецтвом, забути про Макса, про Дороті, про ту ніч, що залишила в ній більше питань, ніж відповідей.

Вона відкрила ноутбук, шукаючи квитки до Італії. Її пальці тремтіли, коли вона вводила дати – через тиждень, цього мало, але чекати довше вона не могла. Вестчестер, Нью-Йорк, будинок Моретті – усе це було занадто важким, занадто болючим. Вона почала пакувати речі: кілька суконь, улюблені книги про мистецтво, альбом із ескізами, які вона не відкривала роками. Кожна річ, яку вона складала у валізу, була як крок до свободи, але водночас як прощання з частиною себе. Вона уникала думок про Макса, але вони поверталися, як невідворотна хвиля. Вона уявляла його з Дороті – їхній медовий місяць, його руки, що обіймають її, його посмішку, що тепер належала іншій. Сльози котилися по щоках, коли вона складала старий светр, який він колись дав їй у холодний вечір, коли вони гуляли в парку. Вона ненавиділа себе за ці сльози, за слабкість, за те, що не могла відпустити його. А ніч із Дрю – її імпульсивна помилка – лише посилила цей біль, ніби вона заплямувала себе, дозволивши іншому доторкнутися до її тіла, коли її серце належало Максу.

Того вечора вона сиділа на ліжку, оточена напівспакованою валізою, коли телефон задзвенів. Екран засвітився, і її серце пропустило удар – ім’я Дрю блимало на дисплеї. Її руки затремтіли, горло пересохло. Чому він дзвонить? Хоче поговорити про ту ніч? Вона дивилася на телефон, відчуваючи, як паніка змішується з цікавістю. Дзвінок був як гачок, що тягнув її назад у хаос, від якого вона так відчайдушно намагалася втекти. Вона вдихнула глибоко, її палець завис над кнопкою відповіді.