15. Ранок

Сонце пробивалося крізь тонкі штори готельного номера, кидаючи золоті смуги на зім’яті простирадла, що пахли шампанським, потом і теплом чужого тіла. Белла розплющила очі, але світло різонуло, змусивши її стиснути повіки. Голова гуділа, наче в ній гримів далекий грім, а тіло було важким, просякнутим солодкою втомою, що тягнула її назад у сон. Вона лежала на боці, відчуваючи голу шкіру проти прохолодної тканини. Її пальці стиснули простирадло, коли вона усвідомила, що на ній немає нічого. Серце закалатало, а в горлі пересохло. Де вона? Що сталося?

Повітря було густим, насиченим запахом алкоголю, теплом і чимось примарним, що змушувало її дихати швидше. Вона повільно повернула голову, сподіваючися побачити когось поруч, але ліжко було порожнім. Лише зім’ята подушка і теплий відбиток на простині. Її подих сповільнився, коли вона спробувала згадати, але спогади були як тіні – розмиті, спокусливі, але нечіткі.

Весілля. Музика, що пульсувала в її венах, змушуючи її забути про біль. Келихи шампанського, які вона хапала один за одним, щоб заглушити смуток, коли бачила Макса в його бездоганному костюмі, його руку на талії Дороті, її сяючу посмішку, що різала, як ніж. Танець із Дрю – його жарти, його пальці, що ковзали по її спині, його гаряче дихання біля її вуха, його посмішка, що обіцяла більше. А потім – темрява. Її спогади розривалися на уривки: гарячі руки, що м’яко стискали її талію, губи, що пестили її шию, її власні стогони, що зривалися з горла, коли хтось притис її до стіни, його тіло, що горіло від бажання, її ноги, обвиті навколо його стегон, його пальці, що досліджували її шкіру, її нігті, що впивалися в його спину, його язик, що пестив її груди, її тремтяче тіло, що рухалося в ритмі з ним, поки хвиля насолоди не накрила її. Її шкіра пам’ятала кожен поцілунок, кожне ковзання його губ по її тілу, але обличчя залишалося примарним. Хто це був?

Белла сіла на ліжку, притиснувши простирадло до грудей. Її погляд метнувся по номеру – розкішному, але чужому, з важкими шторами, мармуровим столиком і порожньою пляшкою шампанського, що валялася на килимі. Її одяг лежав зіжмаканою купою біля дверей. Один туфель валявся поруч, другий десь загубився. Її щоки спалахнули жаром. Сором накочував хвилями, змішуючись із панікою, що стискала горло. Що вона наробила?

Вона спробувала встати, але ноги тремтіли. Її погляд упав на дзеркало, і вона завмерла. Волосся розпатлане, туш розмазана під очима, губи припухлі, на шиї – червоний слід від поцілунку, на стегнах – легкі синці, ніби від сильних рук, на грудях – сліди від зубів. Її пальці торкнулися шиї, і спогад пронизав її: хтось цілував її там, його язик ковзав по її шкірі, його руки підіймалися вище, розстібаючи її одяг, її власні пальці, що тремтячи тяглися до його пояса, відчуття його напруги проти її стегна, її тіло, що вигиналося назустріч йому, поки вона не втратила себе в пристрасті. Її тіло здригнулося від цього спогаду, і вона відчула, як жар заливає її знову, попри сором.

Це був Дрю. Мусило бути. Вона пригадала, як він тримав її за руку, як його сміх розливався в залі, як його очі блищали, коли він запросив її на танець. Він був поруч увесь вечір, його харизма притягувала, його дотик змушував забути про біль, що розривав її серце. Його жарти, його шепіт біля її вуха, його руки, що м’яко обіймали її – це мав бути він. Хто ж іще? Але чому її спогади були такими розмитими? Чому вона чула лише прискорений подих, відчувала лише тепло, але не могла згадати його обличчя?

Вона почала одягатися, кожен рух нагадував про ніч – як її одяг зривали з неї, як її тіло притискали до ліжка, як вона віддавалася, втрачаючи контроль, як хтось шепотів її ім’я, коли їхні тіла зливалися в ритмі пристрасті, як її пальці трималися за його плечі, поки вона не зойкнула від насолоди. Її щоки спалахнули знову, і вона відчула суміш сорому та збудження. Вона мала піти звідси, забути цю ніч, але її тіло все ще пам’ятало кожну секунду.

Тим часом у іншому кінці готелю Макс стояв під холодним душем, намагаючись змити провину, що їла його зсередини. Він знав. Він пам’ятав усе – як він покинув весільний зал, як його ноги самі понесли його до її номера, як її очі, повні сліз і бажання, зустріли його погляд. Її губи, її шкіра, її стогони – усе це було перед його очима, коли він торкав її, коли вона віддавалася йому. Він зрадив Дороті, свою дружину, ту, яку він обіцяв любити вічно. Його руки тремтіли, коли він уявляв, як вона лежала під ним, її ноги обіймали його, її голос благав про більше, її тіло тремтіло під його дотиками. І тепер ця правда жила в ньому, як рана, що не загоюється.

Він одягнувся, його руки тремтіли, коли він зав’язував краватку. Дороті чекала його в номері, її голос уже лунав у його голові. Вона стояла біля вікна, її руки схрещені на грудях, очі сповнені підозри.

- Де ти був усю ніч, Макс? – її голос був різким, як лезо.

Він відвів погляд, відчуваючи, як провина душить його.

- Я пив із хлопцями, заснув у номері Дрю, – збрехав він, його голос тремтів.

Вона всміхнулася, але в її очах лишалася тінь сумніву.

- Добре, я тобі вірю, – сказала вона тихо, відступивши. – Але більше так не залишай мене саму.

Він кивнув, але в душі знав, що ця брехня пожиратиме його щодня. Він покине таємницю в собі, не зізнаючись нікому.

Белла вийшла з номера, її ноги ледве тримали її. Вона попрямувала до ресторану готелю, де гості весілля снідали. Сміх і розмови наповнювали повітря, але вона відчувала лише порожнечу. Вона сіла за столик у кутку, намагаючись не помічати інших. Але коли двері відчинилися, вона завмерла. Макс увійшов слідом, його руде волосся розпатлане, костюм зім’ятий, краватка зірвана. Його зелені очі, завжди такі впевнені, тепер були темними, сповненими болю. Він сів за інший столик, де вже чекала Дороті. Її голос був спокійним, коли вона заговорила.

- Ти виглядаєш втомленим, – сказала вона, торкаючись його руки.

- Просто погано спав, – відповів він, уникаючи її погляду.