12. Тости й келихи

Бальна зала клубу на Манхеттені виблискувала розкішшю, ніби сцена з голлівудського фільму. Кришталеві люстри кидали мерехтливе світло на мармурову підлогу, створюючи ілюзію зірок під ногами гостей. Столи, накриті білими скатертинами з золотими кантами, були прикрашені букетами білих орхідей і сяючими свічниками, що відбивали світло, наче діаманти. У центрі зали височів п’ятиярусний весільний торт – кремові троянди, золоті акценти, справжній витвір мистецтва. Повітря пахло свіжими квітами, смаженим м’ясом і тонкими нотками дорогих парфумів, змішаних із легким ароматом шампанського. Джазова мелодія тихо лилася з динаміків, створюючи інтимну атмосферу, але для Белли все це було чужим, ніби вона потрапила в сон, який належав комусь іншому.

Вона стояла біля бару, тримаючи в руці келих шампанського, холодний і гладкий на дотик. Бульбашки танцювали в золотистій рідині, і вона зробила великий ковток, відчуваючи, як прохолода ковзає по горлу, залишаючи легке поколювання. “Тільки один, – подумала вона, – щоб заспокоїти нерви”. Але після того погляду Макса під час церемонії, того миттєвого зв’язку, який розірвався так різко, їй потрібне було щось сильніше, щоб заглушити хаос у голові. Серце все ще калатало, ніби намагаючись вирватися з грудей, а думки кружляли навколо його зелених очей – здивування, біль, бажання? Чи це була її уява, спотворена роками невзаємного кохання?

Гості гуділи навколо, сміючись і піднімаючи келихи. Елена з Марко сиділи за одним зі столів, розмовляючи з родичами Дороті. Їхні обличчя були напруженими, але ввічливими, ніби вони намагалися приховати власний дискомфорт. Белла не хотіла приєднуватися – вона відчувала себе чужою на цьому святі, ніби запрошена помилково. Замість того вона залишилася біля бару, спостерігаючи, як Макс і Дороті приймають вітання. Дороті сяяла, наче зірка – її біла сукня переливалася під світлом люстр, а посмішка була такою щирою, такою переможною. Вона трималася за руку Макса, її пальці перепліталися з його, і кожен раз, коли хтось підходив, вона нахилялася ближче, шепочучи щось йому на вухо, викликаючи в нього легку посмішку. Макс виглядав ідеально – смокінг підкреслював його атлетичну фігуру, руде волосся здавалося вогняним під світлом, а зелені очі блищали, ніби смарагди. Але Белла помітила, як його погляд ковзає по залі, ніби шукаючи щось – чи когось.

Вона зробила ще один ковток, шампанське зігріло її зсередини, розпускаючи тугий вузол у грудях. Алкоголь уже починав діяти – світ став м’якшим, краї реальності розмилися, ніби в тумані. “Може, це допоможе забути”, – подумала вона, але знала, що це брехня. Кожен раз, коли її очі зустрічалися з Максом здалеку, вона відчувала електричний розряд, ніби невидимий ланцюг тягнув її до нього. Але він уникав прямого контакту – його погляд ковзав повз, ніби вона була привидом, якого він не хотів помічати. Чи це було навмисно? Чи він теж відчував цю напругу, цей вогонь, що тлів під поверхнею?

– Ого, Белла Моретті, ти виглядаєш так, ніби готова завоювати весь Манхеттен! – пролунав голос поруч, і вона повернулася, побачивши Ендрю Коллінза, або Дрю, як його всі звали. Друг Макса зі шкільних років, успішний адвокат із харизмою, що робила його центром будь-якої компанії. Він був високим, із темним волоссям, зачесаним назад, і блакитними очима, що блищали пустотливо. Його смокінг сидів бездоганно, а в руці він тримав келих віскі, кришталевий, із золотистим напоєм, що виблискував у світлі. Дрю завжди мав слабкість до неї – Белла помічала це в його поглядах, у тих жартах, які були трохи фліртуючими, але ніколи не переходили межу.

Вона змусила себе посміхнутися, відчуваючи, як алкоголь робить її губи м’якшими. – Дрю, привіт. Ти теж непогано виглядаєш. Як завжди, ловелас на полюванні?

Він засміявся, його сміх був гучним, заразливим, і на мить Белла відчула полегшення – хтось, хто не дивився на неї з жалем. – Ти мене розкусила. Але сьогодні я на варті – стежу, щоб наречений не втік. Хоча, дивлячись на тебе в цій сукні, я б сам утік куди подалі. Рожевий тобі пасує, Белло. Робить тебе… небезпечною.

Його слова були легкими, але в них була нотка щирості, яка змусила її щоки загорітися. Вона зробила ще ковток шампанського, відчуваючи, як тепло розливається по тілу. Алкоголь робив усе м’якшим – біль став віддаленим, ніби за склом. – Дякую. Просто намагаюся не розплакатися на чужому весіллі.

Дрю нахилився ближче, його парфум – свіжий, із нотками сандалу – обгорнув її, змішуючись із запахом шампанського. – Ей, не кажи так. Це не чужий – це Макс. Наш Макс. Але якщо тобі потрібно, я можу розповісти анекдот, щоб розвеселити. Знаєш, чому адвокати не грають у хованки? Бо хороші адвокати завжди на виду!

Белла засміялася, попри все – сміх вирвався мимоволі, і на мить туман у голові розвіявся. Дрю завжди вмів це – розрядити атмосферу жартом, зробити так, ніби світ не руйнується. Вона підняла келих. – За адвокатів, які завжди на виду.

Вони цокнулися, скло дзенькнуло, і Белла випила ще, шампанське булькало в горлі, залишаючи солодкий післясмак. Дрю не відходив, його присутність була як якір у цьому морі емоцій. Він розповідав історії з їхнього спільного минулого – як Макс у коледжі намагався підкорити дівчину, але впав у басейн, чи як вони з Дрю крали пиво з холодильника на студентській вечірці. Кожен жарт був легким, але Белла відчувала, як його погляд ковзає по її фігурі, як він стоїть трохи ближче, ніж потрібно. Алкоголь робив це приємним – тепло в животі, легке запаморочення, ніби вона пливла.

Здалеку вона бачила Макса – він стояв біля Дороті, обіймаючи її за талію, поки гості підходили з вітаннями. Дороті сяяла, її сміх дзвенів, як дзвіночок, а рука лежала на його грудях, ніби позначаючи територію. Вона нахилилася до нього, шепочучи щось, і Макс посміхнувся, але Белла помітила, як його очі знову ковзнули по залі – прямо на неї. На мить їхні погляди зустрілися, і вона відчула жар, ніби полум’я лизнуло шкіру. Але він швидко відвів очі, повернувшись до Дороті, ніби нічого не сталося. Чому? Чому він стежить за нею, але уникає? Це дратувало, збуджувало, робило алкоголь ще солодшим.