11. Зала та наречена

Белла стояла перед великим дзеркалом у своїй дитячій кімнаті в будинку Моретті, вдивляючись у власне відображення, ніби в чужу жінку. Сонячне світло пробивалося крізь тонкі штори, кидаючи м’які тіні на темну дерев’яну підлогу, де в кутку шафи все ще ховалися її старі плюшеві іграшки. Вона повернулася додому вчора ввечері після довгої поїздки з Флоренції, і тепер, у цьому знайомому просторі, де кожна дрібниця нагадувала дитинство, біль здавався ще гострішим. Сьогодні був день весілля Макса. Її Макса. Того, кого вона любила все життя, з тих пір, як маленькою бігала за ним по саду, намагаючись привернути його увагу.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках. “Ти мусиш це пережити, — шепотіла вона собі, дивлячись у власні блакитні очі, підведені тонкою чорною стрілкою. — Ти доросла, Белло. Ти не та дівчинка, яка плаче через нього”. Але слова звучали порожньо, як відлуння в пустій кімнаті. Вона знала, що це брехня. Біль не зникав — він лише заглибився, став частиною неї, як шрам, що ніколи не загоюється.

На ліжку лежала сукня — та сама рожева, куплена у Флоренції, ніби для битви. Шовковиста тканина з легким блиском переливалася під світлом, як рожевий перламутр. Вона вибрала її, бо колір нагадував захід сонця над Арно, моменти свободи, коли вона намагалася забути Макса. Але тепер, одягаючи її, вона відчувала, як тканина ковзає по шкірі, ніби нагадуючи, що вона тут, у Нью-Йорку, і все це реальність. Сукня облягала її фігуру м’яко, підкреслюючи тонку талію і плавні вигини стегон, з глибоким V-подібним вирізом, що виглядав елегантно, але не вульгарно. Вона застебнула блискавку на спині, відчуваючи холод металу на шкірі, і розправила поділ, який ледь торкався підлоги.

Макіяж вона наносила повільно, ніби виконуючи ритуал. Спочатку — основа, щоб вирівняти тон шкіри, що зблідла від недосипання. Потім — рум’яна, рожеві, як її сукня, щоб додати кольору щокам. Очі — туш для вій, щоб зробити погляд виразнішим, і тіні в нейтральних тонах із легким золотим блиском. Губи вона спочатку нафарбувала вишневою помадою, але стерла, бо це здалося надто зухвалим. Натомість обрала нюдовий блиск, що робив губи м’якими, запрошувальними. “Навіщо? — подумала вона, дивлячись на себе. — Для кого ти стараєшся? Він одружується з іншою”. Але в глибині душі вона знала: для нього. Щоб він побачив, що вона не та маленька Белла, а жінка, яка може змагатися з будь-ким.

Її темно-русяве волосся з легкими хвилями вона зібрала в недбалу зачіску, залишивши кілька пасом обрамляти обличчя. Приколола маленьку шпильку з перлиною — подарунок від мами на день народження. Елена зайшла в кімнату, коли Белла закінчувала.

— Ти виглядаєш приголомшливо, мила, — сказала Елена, її голос був теплим, але з ноткою турботи. Вона стояла в дверях, тримаючи маленьку сумочку, яку позичила дочці. Елена була в елегантній сірій сукні, її волосся зібране в пучок, а в очах — суміш гордості й тривоги. — Ти впевнена, що хочеш іти? Ми можемо сказати, що ти захворіла.

Белла похитала головою, намагаючись посміхнутися. “Ні, мамо. Я мушу. Він… частина нашої сім’ї”. Слова дряпали горло, бо правда була іншою: він був частиною її серця, і дивитися, як він одружується з Дороті, було як дивитися на власну смерть. Марко, її батько, чекав унизу в костюмі, який одягав лише на особливі події. Він обійняв її, коли вона спустилася сходами, його міцні руки стиснули її плечі.

— Будь сильною, Белло, — прошепотів він. — Ми з тобою.

Вони поїхали на церемонію в сімейному авто, дорога пролягала через зелений Вестчестер, де дерева цвіли рожевими квітами, ніби знущаючись з її настрою. Белла дивилася у вікно, згадуючи, як у дитинстві сиділа на цих сидіннях, а Макс — поруч, бурмотів щось про школу. Тепер він був далеко, у своєму новому житті.

Весільна зала була в елітному клубі на Манхеттені, з видом на Гудзон. Коли вони прибули, сонце сідало, фарбуючи небо в відтінки помаранчевого й рожевого. Вхід прикрашали арки з білих троянд і зелених гілок, що перепліталися, як у казці. Гості снували туди-сюди: жінки в шовкових сукнях, чоловіки в смокінгах, сміх і розмови змішувалися з легкою музикою струнного квартету. Белла відчула, як її серце стиснулося — це було ідеальне весілля, розкішне, як із журналу. Кожна деталь кричала про гроші й статус: кришталеві люстри, що виблискували над мармуровою підлогою, столи, накриті білими скатертинами з золотими кантами, букети орхідей на кожному кроці.

Вона увійшла, тримаючись за руку матері, відчуваючи, як підбори цокають по підлозі. Повітря пахло квітами й дорогим парфумом, у фойє грала м’яка мелодія — Вівальді, мабуть. Гості віталися з Моретті, посміхалися, не підозрюючи про бурю в її душі. Белла бачила знайомих: друзів Макса з бізнесу, його колег, родичів Дороті, що виглядали як із обкладинки Vogue. Вона відчула себе маленькою, попри всю підготовку.

Церемонія мала початися в головній залі, де стільці були розставлені в акуратні ряди, обв’язані білими стрічками. Вівтар — арка з білих і рожевих троянд — стояв перед величезними вікнами з видом на річку. Сонце, що заходило, кидало золоті промені, роблячи сцену магічною. Белла сіла в середньому ряду, поруч із батьками, стискаючи сумочку так сильно, що пальці побіліли. Музика змінилася на весільний марш, і двері відчинилися.

Спочатку увійшли подружки нареченої — чотири жінки в однакових сукнях кольору шампанського, з букетами в руках. Вони посміхалися, крокуючи повільно, ніби моделі. Потім — наречений. Макс. Белла відчула, як її серце пропустило удар. Він виглядав приголомшливо: смокінг ідеально сидів на його атлетичній фігурі, руде волосся зачесане назад, але з тією недбалою хвилястістю, що робила його харизматичним. Зелені очі блищали під світлом, а посмішка — тепла, впевнена — змусила її згадати всі моменти, коли ця посмішка була для неї. Він стояв біля вівтаря, високий, із широкими плечима, ніби король у своєму королівстві. Белла відчула укол болю — він був таким красивим, таким недосяжним.

А потім з’явилася Дороті. Наречена. Вона йшла під руку з батьком, у білій сукні від відомого дизайнера — атласній, із довгим шлейфом, що тягнувся по підлозі, як хмара. Її світле, хвилясте волосся прикрашала діадема з перлин, а обличчя сяяло від щастя. Дороті Беннетт — амбіційна, із заможної сім’ї, та, що завоювала серце Макса. Вона дивилася на нього з такою любов’ю, що Белла відчула нудоту. Чужа радість була як ніж у серце — Дороті сяяла, ніби це її казка, а Белла сиділа в тіні, з болем, що розривав груди.