10. Нью-Йорк знову

Літак приземлився в аеропорту Кеннеді з легким поштовхом, і Белла відчула, як її серце стиснулося в грудях, ніби хтось затягнув невидимий вузол. Нью-Йорк. Вона поверталася сюди після трьох місяців у Флоренції – короткого, але насиченого часу, який мав би стати її втечею від спогадів, від Макса. Але замість цього кожен вечір у її маленькій флорентійській квартирі закінчувався думками про нього – про його руде волосся, зелені очі, що ховали біль, і посмішку, яка колись змушувала її серце битися швидше. Вона сиділа біля ілюмінатора, дивлячись на сірий асфальт злітної смуги, де виблискували калюжі від недавнього дощу. У руках вона стискала маленьку дорожню сумку, а в багажі лежала рожева сукня, туфлі й косметичка – її зброя для весілля, яке мало стати не просто подією, а битвою за його погляд.

Повітря Нью-Йорка, коли вона вийшла з терміналу, було прохолодним і вологим, із запахом асфальту й далеким гудінням міста. Воно обійняло її, як старий друг, але водночас укололо – адже десь тут, у цьому місті, Макс готувався до весілля з Дороті. Белла вдихнула глибше, намагаючись заспокоїти тремтіння в грудях. Спочатку вона поїде до батьків, до їхнього будинку у Вестчестері, де запах яблучного пирога й теплі обійми Елени дадуть їй сили. А потім – весілля. Вона знала, що не готова, але відступати було нікуди.

Елена і Марко чекали її біля виходу. Елена, у своїй улюбленій сукні з дрібним квітковим візерунком, виглядала так само, як у спогадах Белли, тільки з кількома новими сивими пасмами у волоссі, зібраними в недбалий пучок. Марко стояв поруч, у картатій сорочці, з широкою посмішкою, яка не могла приховати легкої тривоги в його очах. Вони знали, що це повернення не просто радісна подія. Знали про весілля Макса. І, можливо, здогадувалися, що воно означало для Белли.

— Моя дівчинко! — Елена кинулася до неї, обіймаючи так міцно, що Белла відчула запах її парфуму – лаванда, як у дитинстві, коли вона бігала за Максом із плюшевим зайцем. — Ти така гарна, але яка худа! У Флоренції тебе не годували?

Белла засміялася, хоча сміх вийшов трохи натягнутим, як струна, що от-от лопне.

— Мамо, я їла, правда. Просто багато гуляла, — відповіла вона, намагаючись звучати безтурботно.

Марко обійняв її слідом, його сильні руки були такими ж надійними, як тоді, коли він піднімав її на плечі, щоб дістати яблуко з дерева в саду.

— Ласкаво просимо додому, Белло, — сказав він, його голос був низьким і теплим, як завжди. — Ми скучили.

Вона кивнула, відчуваючи, як у горлі з’являється клубок. Дім. Це слово мало б заспокоїти, але замість цього воно розривало її зсередини. Дім асоціювався з Максом – з його сумними очима, коли він стояв у їхній вітальні з маленькою валізою, з його холодним “Ти ще мала”, коли вона зізналася в почуттях. Вона любила його з дитинства, коли пообіцяла бути його сестрою, хоча її серце вже тоді знало, що хоче більшого. А тепер він одружується. З іншою.

У машині, по дорозі до Вестчестера, Елена розпитувала про Флоренцію – про її навчання, про роботу в галереї, про нові картини, про подруг. Белла відповідала коротко, намагаючись не видати, як її думки блукають деінде. Вона дивилася у вікно, на знайомі вулиці, на дерева, що вже починали золотитися осінню, і уявляла Макса. Де він зараз? У своєму офісі, підписує контракти для сімейного бізнесу? Чи, може, стоїть поруч із Дороті, вибираючи квіти для весілля, посміхаючись їй так, як колись посміхався Беллі? Ця думка була як голка, що вп’ялася в серце, і вона відвернулася від вікна, намагаючись зосередитися на голосі матері.

— Ти ж підеш на весілля, правда? — раптово спитала Елена, її тон був обережним, ніби вона боялася торкнутися свіжої рани.

Белла завмерла. Вона знала, що це питання неминуче, але воно все одно застало її зненацька.

— Так, — відповіла вона тихо, дивлячись на свої руки, що стискали ремінь сумки. — Я вже купила сукню.

Марко кинув на неї швидкий погляд через дзеркало заднього виду, але нічого не сказав. Його мовчання було важчим за слова. Елена стиснула її руку, її пальці були теплими, але Белла відчула в цьому дотику тривогу.

— Ти молодець, — сказала Елена, її голос був м’яким, але з ноткою смутку. — Макс... він буде радий тебе бачити.

Белла посміхнулася, але посмішка була крихкою, як тонке скло. Радий? Чи помітить він її взагалі? Вона уявила його в смокінгу, з його рудим, завжди трохи розпатланим волоссям, з посмішкою. Тривога змішувалася з ностальгією, як гіркий коктейль, що п’янив і водночас отруював. Вона повернулася додому, але дім більше не був безпечним. Він був сповнений спогадів, які різали її, як осколки.

Коли вони приїхали до Вестчестера, будинок Моретті зустрів її знайомим теплом. Запах свіжоспеченого хліба, змішаний із ароматом яблучного пирога, який Елена завжди пекла восени, наповнив повітря, щойно вона переступила поріг. Дерев’яна підлога поскрипувала під ногами, як у дитинстві, а великі вікна пропускали м’яке осіннє світло, що золотило стіни. Белла поставила сумку в передпокої і на мить завмерла, вдихаючи цей запах. Дім. Тут вона бігала за Максом, тримаючи плюшевого зайця. Тут вона дарувала йому браслет, який він так і не одягнув. Тут вона вперше сказала, що любить його, і почула його сміх – поблажливий, але гострий, як ніж. Кожен куточок цього будинку був просякнутий спогадами, і кожен із них болів, як стара рана, що не загоїлася.

— Ходи, я приготувала твій улюблений суп, — гукнула Елена з кухні, і Белла пішла за її голосом, намагаючись відігнати думки про Макса.

За обіднім столом було затишно, як завжди. Марко розповідав анекдоти про своїх клієнтів, Елена підкладала їй їжу, ніби Белла все ще була дитиною, яка потребує догляду. Але розмова неминуче повернулася до весілля.

— Ми з Марко теж підемо, — сказала Елена, обережно підбираючи слова, ніби боялася наступити на міну. — Макс... він же нам як син. Ми не могли відмовитися.

Белла кивнула, ковтаючи шматок пирога, який раптом став прісним, як попіл. Вона знала, що вони люблять Макса. Як вона могла їх звинувачувати? Він був частиною їхньої сім’ї, навіть якщо для неї він був чимось більшим – болем, мрією, невзаємним коханням, яке вона несла в собі роками.