8. Вибір

Флорентійський дощ стих, залишивши після себе блискучі калюжі на бруківці, що віддзеркалювали вогні вуличних ліхтарів. Белла йшла вузькими провулками, її кроки були повільними, ніби кожна крок несла тягар її думок. Запрошення на весілля Макса, яке Елена надіслала їй фото, горіло в її кишені, як тавро. Вона не могла позбутися цього образу — елегантний конверт, золоті букви, ім’я Дороті поруч із його. Кожна клітина її тіла кричала від болю, але розум шепотів: «Рішай». Поїхати чи залишитися? Побачити, як він одружується з іншою, чи сховатися в цій італійській ідилії, роблячи вигляд, що її серце не розбите?

Вона відчувала себе безсилою, ніби океанська хвиля кидала її з боку в бік. Сум’яття заповнювало кожну хвилину — один момент вона уявляла, як входить у зал, тримаючи голову високо, і каже йому все, що тримала в собі роками, а наступної — бачила себе, зламану, в сльозах, дивлячись, як він обіцяє вічну любов Дороті. Це було нестерпно. Її любов до Макса, яка росла з дитинства, тепер здавалася прокляттям, що не давало їй рухатися вперед. Вона ненавиділа цю слабкість, цю залежність від чоловіка, який, здається, ніколи не відповідав взаємністю. Але як позбутися частини себе?

Белла повернула за ріг і опинилася біля галереї, де виставляли сучасне мистецтво. Вона зайшла всередину, сподіваючись, що яскраві картини відволічуть її. Галерея була тихою, з м’яким освітленням, що падало на абстрактні полотна. Там вона зустріла Лорен, яка стояла перед однією з робіт, тримаючи блокнот.

— Белло! — гукнула Лорен, її голос відлунював у порожньому залі. — Я думала, ти сьогодні не вийдеш. Що трапилося? Ти виглядаєш так, ніби не спала тиждень.

Белла підійшла ближче, намагаючись усміхнутися, але її губи тремтіли. Вона сіла на лавку поруч, стискаючи сумку.

— Це... через запрошення, — тихо сказала вона, її голос був надламаним. — На весілля Макса.

Лорен сіла поруч, її очі розширилися від здивування.

— Весілля? Той Макс, про якого ти рідко говориш? Той, хто... ну, ти знаєш.

Белла кивнула, її пальці переплелися.

— Так. Він одружується. І я не знаю, чи поїхати.

Лорен зітхнула, поклавши руку на плече Белли.

— Слухай, я не знаю всіх деталей, але якщо ти не поїдеш, ти будеш шкодувати все життя. Ти мучишся роками через нього. Може, це шанс закрити цю главу. Побачити його, сказати, що хочеш, і піти далі.

Белла похитала головою, її серце стискалося від безсилля.

— А якщо я не зможу? Якщо побачу його з нею і розпадуся на шматки?

Лорен стиснула її руку сильніше.

— Ти сильніша, ніж думаєш. І якщо не поїдеш, ти будеш уявляти це в голові мільйон разів, і це буде гірше. Поїдь, Белло. Інакше ти ніколи не звільнишся.

Белла мовчала, її думки крутилися в хаосі. Сум’яття заповнювало її — Лорен мала рацію, але страх був сильнішим. Вона уявляла, як стоїть перед Максом, як її голос тремтить, коли вона каже йому всі свої почуття. Але що, якщо він не захоче слухати? Що, якщо його очі будуть холодними, як тоді, коли він сміявся з її зізнання?

Того ж вечора Белла зателефонувала Софі. Її подруга відповідала з Нью-Йорка, де шум міста гудів на тлі.

— Белло, ти мучишся? — спитала Софі, її голос був сповнений турботи. — Про весілля?

— Так, — прошепотіла Белла, сидячи на підлозі, обіймаючи коліна. — Я не знаю, що робити. Поїхати чи ні?

Софі зітхнула, її тон став рішучим.

— Ти мусиш поїхати. Якщо не поїдеш, ти будеш шкодувати все життя. Ти чекала на нього роками, а тепер він одружується з Дороті? Ти заслуговуєш побачити це на власні очі, щоб нарешті відпустити.

Белла стиснула губи, її серце калатало.

— А якщо це мене зламає?

— Воно вже ламає тебе, — м’яко сказала Софі. — Поїдь, скажи йому все, якщо хочеш. Або просто подивися і зрозумій, що він не вартий твоєї любові. Інакше ти будеш мучитися в сумнівах вічно.

Белла мовчала, її думки були в хаосі. Безсилля душило її — вона відчувала себе маріонеткою в руках долі, неспроможною контролювати свої почуття.

Белла вийшла на вулицю, намагаючись провітрити голову. Вечір був теплим, і вона йшла без мети, минаючи крамниці з освітленими вітринами. Одна з них привернула її увагу — рожеве плаття, легке і елегантне, висіло в центрі, ніби чекаючи на неї. Воно було простим, але вишуканим, з тонкою тканиною, що переливалася в світлі. Белла застигла, дивлячись на нього. Воно ніби шепотіло: «Поїдь. Покажи йому, хто ти». Її серце стиснулося — це був знак? Чи просто ілюзія? Вона не знала, але плаття залишилося в її думках, як обіцянка.