7. Шок

Теплий вечір у Флоренції гудів життям: вуличні музиканти грали на площі, туристи гомоніли, а запах свіжоспеченого хліба долинав із сусідньої пекарні. Белла йшла додому після довгого дня в академії, тримаючи в руках сумку з ескізами. Її кроки були повільними, ніби вона намагалася відтягнути момент, коли залишиться наодинці зі своїми думками. Їй було двадцять один, і три місяці у Флоренції дали їй відчуття свободи, але цього вечора все змінилося. Вранці вона розмовляла з Еленою, і слова матері вдарили її, як блискавка: «Прийшло запрошення... на весілля Макса». Макс одружується. Не просто знайшов дівчину, не просто закохався — він обіцяє своє життя іншій. Її звали Дороті, і вона працювала з ним у компанії. Ім’я Дороті гуділо в голові Белли, як набат, розбиваючи її світ на шматки.

Белла зупинилася біля старовинного фонтану, де вода тихо дзюрчала, відображаючи світло ліхтарів. Вона притулилася до кам’яного бортика, її пальці стиснули ремінець сумки. Її груди стискалися від шоку, а серце билося так сильно, що вона боялася, що воно розірветься. Сім років минуло відтоді, як Макс поїхав до Бостона, залишивши її в Вестчестері. Сім років, протягом яких вона намагалася переконати себе, що може жити без нього, що її почуття до нього — лише дитяча мрія. Але новина про його весілля була як ніж, що розітнув її душу. Це була не просто втрата — це була зрада. Зрада її надій, її любові, її віри в те, що одного дня він повернеться до неї, побачить у ній не названу сестру, а жінку, яка його любить.

Вона уявляла Макса, його руки, що тримають іншу, його голос, що вимовляє клятви Дороті. Хто вона, ця Дороті? Чи знає вона, як Макс любить слухати джаз увечері? Чи бачила вона, як він хмуриться, коли згадує своє дитинство? Чи відчуває вона той біль, що ховається за його спокійним поглядом? Белла відчувала, як її мрії, які вона так довго плекала, розсипаються, як сухе листя під ногами. Вона ненавиділа Макса за те, що він не сказав їй, не подзвонив, не попередив. Він просто надіслав запрошення, ніби вона була лише далекою знайомою, а не частиною його життя.

Белла повернулася до своєї квартири, маленької, але світлої, з видом на старовинні дахи. Вона кинула сумку на підлогу і сіла на диван, стискаючи руки в кулаки. Її думки гуділи, як рій бджіл. Вона уявляла весільний зал — музику, сміх, квіти, Макса в костюмі, Дороті в білій сукні. Вона уявляла себе там, стоячи в кутку, намагаючись приховати сльози. Чи могла б вона витримати це? Чи могла б дивитися, як він обіцяє своє життя іншій? Її серце кричало «ні», але десь глибоко всередині маленька частина її шепотіла: «Поїдь. Побач його. Скажи йому».

Вона відкрила ноутбук і почала гортати старі фотографії, які зберігала в папці з назвою «Вестчестер». На одному зі знімків був Макс — він стояв біля озера, тримаючи вудку, і посміхався, дивлячись кудись удалину. Це було одне з небагатьох фото, де він виглядав щасливим. Белла торкнулася екрана, ніби могла доторкнутися до нього. Її очі наповнилися сльозами, але вона не дозволила їм пролитися. Вона не плакала через нього вже роки, і не збиралася починати зараз.

Наступного дня Белла пішла на заняття в академію, але її думки були далеко від лекцій. Вона сиділа в аудиторії, де пахло олією і старими книгами, і дивилася у вікно, не слухаючи професора, який розповідав про символізм у фресках. Її подруга Лорен, яка сиділа поруч, помітила її відсутній погляд і штовхнула її ліктем.

— Ти де? — тихо спитала Лорен, її голос був сповнений цікавості. — Ти виглядаєш так, ніби не спала всю ніч.

Белла змусила себе посміхнутися, але її губи тремтіли.

— Просто... погані новини, — відповіла вона, уникаючи погляду подруги. — Нічого серйозного.

Лорен нахилилася ближче, її очі звузилися.

— Не обманюй мене, — сказала вона. — Це не «нічого серйозного». Ти можеш розповісти, знаєш? Я не буду лізти в душу, але я тут.

Белла кивнула, вдячна за турботу, але не готова відкритися. Вона не могла пояснити Лорен, яка ніколи не знала Макса, що означає втратити когось, хто ніколи не був твоїм. Замість цього вона змінила тему, запитавши про новий проєкт Лорен, і та, зітхнувши, почала розповідати про свою спробу намалювати портрет.

Після занять Лорен запропонувала піти на ярмарок, який влаштовували на сусідній площі. Белла погодилася, сподіваючись, що гамір і запахи свіжої випічки відволічуть її. Ярмарок був переповнений: діти бігали з цукровою ватою, старенькі продавали кераміку, а музиканти грали на скрипках. Лука, італійський студент, який явно мав симпатію до Белли, підійшов до них, тримаючи два стаканчики з гарячим вином.

— Для вас, — сказав він, простягаючи один Беллі з теплою посмішкою. — Щоб зігрітися.

Белла взяла стаканчик, відчуваючи тепло в долонях. Лука був добрим, його очі світилися щирістю, і він завжди знаходив спосіб змусити її посміхнутися. Але навіть його увага не могла заглушити біль у її серці. Вона подякувала йому і відійшла до краю площі, дивлячись на натовп. Лука пішов за нею, його голос був м’яким.

— Ти сумна сьогодні, — сказав він. — Хочеш розповісти?

Белла похитала головою, її горло стиснулося.

— Це складно, — тихо відповіла вона. — Просто... хтось із минулого.

Лука кивнув, не наполягаючи. Він стояв поруч, і його присутність була заспокійливою, але Белла не могла змусити себе відчути до нього щось більше. Її серце було зайняте Максом, і новина про його весілля лише посилила цей біль.

Того вечора Белла знову зателефонувала Софі, своїй подрузі з Вестчестера. Софі відповіла миттєво, її голос був сповнений енергії, але швидко змінився, коли вона почула тремтіння в голосі Белли.

— Весілля? — перепитала Софі, її тон був сповнений обурення. — Макс одружується? І ти дізналася від мами? Це що, він навіть не подумав сказати тобі сам?

— Ні, — тихо відповіла Белла, сидячи на підлозі біля вікна. — Він надіслав запрошення додому. Її звати Дороті. Вона працює з ним.

— Дороті? — Софі фукнула. — І він думає, що може просто отак узяти і одружитися, не сказавши тобі? Це просто підло, Белло!