3. Перший дотик кохання

Літній день у Вестчестері, передмісті Нью-Йорка, був тихим і спекотним. Сонце гріло асфальт, а повітря пахло свіжоскошеною травою і далеким ароматом барбекю від сусідських дворів. Сім’я Моретті жила в затишному двоповерховому будинку, не надто розкішному, але й не скромному — типовий дім для сім’ї трохи вище середнього класу. Будинок мав великий сад із дубом у центрі, гойдалку, яку Марко зробив для Белли, коли їй було п’ять, і веранду, де Елена любила пити каву вранці. Це не був особняк у класичному розумінні, але дім виглядав доглянутим, із білими стінами, червоним дахом і великими вікнами, що пропускали багато світла. Моретті заробляли достатньо, щоб дозволити собі комфорт, але не розкіш. Марко працював фінансовим консультантом у невеликій фірмі в Манхеттені, часто повертаючись додому втомленим, але з посмішкою. Елена була вчителькою англійської літератури в місцевій середній школі, і її м’який характер робив її улюбленицею учнів.

Макс Картер, якому щойно виповнилося п’ятнадцять, сидів на веранді, тримаючи в руках стару книгу про динозаврів — ту саму, що він привіз із собою в цей дім вісім років тому. Його руде волосся стало трохи темнішим, але все ще виблискувало на сонці, а гострі риси обличчя натякали на майбутню привабливість. Він був високим для свого віку, худорлявим, із задумливим поглядом, який рідко видавав його справжні почуття. Макс досі носив у кишені фотографію своїх батьків, Річарда і Сюзан Картерів, хоча ніколи не показував її нікому. Картери були багатшими за Моретті — їхня будівельна компанія, що спеціалізувалася на комерційній нерухомості, приносила мільйони. Після аварії бізнес перейшов під управління партнера Річарда, але за заповітом Макс мав отримати контроль над компанією після досягнення вісімнадцяти років. Це був тягар, про який він намагався не думати, але який постійно висів над ним, як тінь.

Белла, дванадцятирічна дівчинка з прямим каштановим волоссям, яке вона зазвичай заплітала в недбалу косу, сиділа на гойдалці в саду. Її блакитні очі сяяли, коли вона дивилася на Макса, хоча він цього не помічав. У її руках був маленький плетений браслет із кольорових ниток — червоних, синіх і зелених, із дерев’яною бусинкою посередині. Вона крутила його в пальцях, відчуваючи, як серце калатає від нервів. Сьогодні вона вирішила сказати йому щось важливе. Щось, що вона відчувала вже кілька місяців, але не могла висловити словами. Її почуття до Макса були хаотичними, як літня буря, — наївними, але глибокими, такими, що змушували її щоки палати щоразу, коли він проходив повз.

Вісім років минуло з того дня, як Макс з’явився в їхньому домі. Вісім років, протягом яких Белла намагалася пробитися крізь його холодність. Вона пам’ятала, як у чотири роки бігала за ним із плюшевим зайцем, називаючи його «братом» і сподіваючись, що він посміхнеться. Він рідко посміхався, але іноді, коли вона розповідала щось смішне або приносила йому печиво, його очі теплішали. Цього було достатньо, щоб вона продовжувала намагатися. Для Белли Макс був не просто названим братом — він був центром її маленького світу, героєм, якого вона хотіла вразити.

— Максе! — гукнула вона, зістрибуючи з гойдалки. Її голос був дзвінким, але з ноткою невпевненості. — Ходи сюди, я для тебе дещо зробила!

Макс підняв очі від книги, його брови злегка піднялися. Він зітхнув, заклав сторінку пальцем і повільно підійшов до неї, тримаючи руки в кишенях джинсів. Його хода була недбалою, але в його погляді було щось насторожене, наче він чекав чергової дитячої витівки.

— Що там у тебе? — спитав він, зупиняючись за кілька кроків від неї. Його голос був низьким, із легкою хрипотою, яка з’явилася цього року.

Белла відчула, як її щоки спалахнули. Вона простягла йому браслет, тримаючи його обома руками, ніби це був найдорогоцінніший скарб.

— Це тобі, — сказала вона, намагаючись звучати впевнено, але її голос тремтів. — Я сама його сплела. Це... талисман. Для удачі.

Макс глянув на браслет — просту плетінку з кольорових ниток із дерев’яною бусинкою посередині. Його губи ледь помітно скривилися в посмішці, але це була не тепла посмішка, а поблажлива, як у старшого брата, який дивиться на молодшу сестру, що вигадала щось миле, але безглузде.

— Талисман? — перепитав він, піднявши брову. — Белло, ти серйозно? Мені п’ятнадцять, я не вірю в ці дитячі штуки.

Її серце стиснулося, але вона не відступила. Стиснувши губи, вона зробила крок ближче і взяла його руку, вкладаючи браслет у його долоню. Її пальці торкнулися його шкіри, і від цього дотику по її спині пробігла тепла хвиля, ніби електричний струм. Вона швидко відсмикнула руку, але не відвела очей, намагаючись зберегти хоробрість.

— Це не просто штука, — сказала вона, її голос був тихим, але наполегливим. — Це від мене. Бо ти для мене важливий. Ти... ти мені подобаєшся, Максе.

Останні слова вирвалися з неї, наче пташка, що вирвалася з клітки. Її обличчя запалало, щоки стали пунцовими, і вона опустила погляд, боячись побачити його реакцію. Тиша, що запала, була важкою, як літній полудень, коли повітря здається густим від спеки. А потім Макс засміявся.

Це був не злий сміх, але він різав її серце, як гострий ніж. Він сміявся так, як сміються над чимось милим, але безглуздим, як над дитячою вигадкою, яка не заслуговує серйозної уваги.

— Белло, ти ще мала, — сказав він, стримуючи сміх, його очі блищали від розваги. — Ти взагалі розумієш, що кажеш? Подобається? Ти ж іще дитина. Давай, не вигадуй дурниць.

Вона підняла на нього очі, і в її погляді змішалися образа і сором. Її губи затремтіли, але вона не заплакала. Белла ніколи не плакала перед Максом — вона вважала це слабкістю, а вона не хотіла бути слабкою в його очах. Її пальці стиснули поділ її літньої сукні, а в грудях наростав клубок болю.

— Я не дурна, — тихо сказала вона, її голос був майже шепотом, але в ньому відчувалася сила. — І я не мала. Я знаю, що відчуваю. І одного дня ти це зрозумієш.

Макс перестав посміхатися. Він подивився на неї, ніби вперше помітив, що перед ним не просто надокучлива дівчинка, а хтось, хто намагається сказати щось важливе. Його очі на мить затрималися на її обличчі, і він відчув дивне поколювання в грудях — суміш незручності і чогось, що він не міг назвати. Але він швидко відвів погляд, відчуваючи, як ситуація стає надто незручною.