2. Дім Моретті

Сонце пробивалося крізь важкі штори, кидаючи золоті смуги на дерев’яну підлогу. Макс сидів на краєчку свого нового ліжка, у кімнаті, яка ще пахла свіжою фарбою і чужими речами. Стіни були пофарбовані в м’який блакитний колір, а на полиці над письмовим столом стояли акуратно розставлені книги, які, мабуть, підібрала Елена. Усе виглядало занадто ідеально, занадто... не його. Його валіза стояла в кутку, так і не розпакована, наче він ще сподівався, що це тимчасово, що він повернеться додому. Але дому більше не було.

Знизу долинав сміх Белли, дзвінкий і безтурботний, як дзвіночки на вітрі. Макс стиснув кулаки, відчуваючи, як її радість різала його зсередини. Як вона могла бути такою веселою? Хіба вона не розуміла, що його життя зруйноване? Він не хотів її ненавидіти, але її щастя здавалося йому зрадою. Зрадою того, що він втратив.

— Максе! — її голос прорвався крізь двері, і за мить вони відчинилися без стуку. Белла увірвалася до кімнати, тримаючи в руках малюнок, намальований яскравими фломастерами. Її блакитні очі сяяли, а щоки горіли від біганини. — Дивись, я намалювала нас! Це ти, це я, а це наш будинок!

Вона простягла аркуш, на якому було зображено два кривобокі силуети — один із рудим волоссям, інший із довгими каштановими кучерями. Поруч стояв будинок із червоним дахом і димарем, з якого валив дим у формі серця. Макс глянув на малюнок, але не взяв його в руки. Його погляд був холодним, відстороненим.

— Я тобі не брат, — сказав він тихо, але різко, ніби хотів відштовхнути її якомога далі.

Белла закліпала, її посмішка на мить згасла, але вона швидко опанувала себе. Її дитяча впертість була сильнішою за його холодність.

— Ну і що? — відповіла вона, знизавши плечима. — Ти все одно Макс, і ти живеш із нами. А це означає, що ти мій брат. Мама так сказала.

Вона поклала малюнок на ліжко поруч із ним і, не чекаючи відповіді, вибігла з кімнати, гукнувши: «Мамо, Макс прокинувся!» Її босі ноги тупотіли по дерев’яній підлозі, а голос відлунював у коридорі.

Макс залишився сам, дивлячись на малюнок. Він хотів зім’яти його, викинути, але щось зупинило його руку. Може, це була та кривобока посмішка, яку Белла намалювала на його фігурі. Або те, як вона зобразила їх поруч, наче вони вже були сім’єю. Він відчув, як у горлі знову з’явився той самий клубок, але цього разу до нього додалося щось нове — тінь провини. Вона не винна. Але він не міг змусити себе бути добрим до неї. Не зараз.

Дні в домі Моретті текли повільно, наче густий сироп. Марко з Еленою намагалися зробити все, щоб Макс відчував себе комфортно, але їхня турбота лише підкреслювала його чужість. Елена готувала його улюблені млинці — вона якось дізналася від бабусі Макса, що він їх любив, — але кожен шматок здавався йому прісним, хоч би як вона старалася. Марко пропонував пограти у футбол у дворі, але Макс лише бурмотів щось про втому й ішов до своєї кімнати. Вони були добрими, але їхня доброта була як сіль на рану — вона лише нагадувала, що вони не його батьки.

Белла, однак, не здавалася. Вона була всюди: бігала за ним, коли він ішов до саду, сідала поруч, коли він намагався читати свою книгу про динозаврів, і розповідала нескінченні історії про своїх уявних друзів чи про те, як одного разу вона бачила справжнього єнота в саду. Її енергія була невичерпною, і Макс не знав, як із цим впоратися. Вона називала його «братом» щоразу, коли мала шанс, і це слово щоразу било його, як маленька голка.

Одного вечора, коли дощ знову барабанив по даху, Макс сидів на сходах, що вели на другий поверх. Він чув, як Елена на кухні миє посуд, а Марко читає газету, тихо гудячи собі під ніс. Белла, як завжди, з’явилася нізвідки, тримаючи в руках свою улюблену плюшеву іграшку — зайця з одним відірваним вухом.

— Чому ти завжди такий сумний? — спитала вона, сідаючи поруч. Її голос був тихим, майже обережним, наче вона боялася, що він знову відштовхне її.

Макс не відповів одразу. Він дивився на свої руки, на тонкий шрам, що залишився на зап’ясті після аварії. Шрам був маленьким, але щоразу, коли він його бачив, у пам’яті спливали уривки: гуркіт металу, мамин крик, темрява.

— Ти не зрозумієш, — нарешті сказав він, його голос був глухим.

Белла нахилила голову, її великі очі дивилися на нього з такою щирістю, що йому стало ніяково.

— Мама каже, що тобі боляче, — сказала вона. — Через те, що сталося з твоїми мамою і татом. Але знаєш що? — Вона посміхнулася, і в цій посмішці було щось таке тепле, що Макс мимоволі підняв на неї очі. — Я буду твоєю сестрою. Завжди. І я ніколи не піду. Обіцяю.

Вона простягла йому мізинець, як це роблять діти, коли дають найсерйознішу обіцянку. Макс подивився на її руку, але не ворухнувся. Він не міг цього зробити. Не міг дозволити собі повірити в її слова. Не після того, як усе, у що він вірив, зникло в одну мить.

— Іди спати, Белло, — сказав він, встаючи зі сходів. Його голос був холодним, але в глибині душі він відчував, як її слова зачепили щось усередині. Щось, що він не хотів визнавати.

Вона не образилася. Просто зітхнула, обняла свого зайця й побігла до своєї кімнати, кинувши через плече:

— Я все одно буду поруч, Максе!

Він стояв на сходах, слухаючи, як її кроки затихають у коридорі. У будинку Моретті було тепло, пахло яблучним пирогом, який Елена спекла до вечері, але Макс відчував себе ще більш самотнім, ніж раніше. Він зачинив двері своєї кімнати, сів на ліжко і дістав із-під подушки фотографію батьків. Річард і Сюзан посміхалися на пляжі, тримаючи його за руки. Макс заплющив очі, намагаючись уявити їхні голоси, але чув лише далекий сміх Белли, який пробивався крізь стіни.

Вона обіцяла бути поруч. Але як вона могла зрозуміти, що він не хоче, щоб хтось був поруч? Він хотів лише одного — повернути те, що втратив. І ні Белла, ні цей дім, ні їхня доброта не могли заповнити цю порожнечу.