1. Аварія

Дощ лив, наче небо розірвалося. Краплі гучно били по асфальту, змішуючись із гудінням шин і далеким гуркотом грому. Світло фар тремтіло в калюжах, розмиваючись у темряві. Макс, семирічний хлопчик, з рудим неслухняним волоссям, що сидів на задньому сидінні машини, притиснувшись до вікна. Його маленькі пальці водили по холодному склу, залишаючи сліди, які швидко зникали під новим потоком дощу. У машині пахло шкірою сидінь і маминим парфумом — тонким, із нотками лаванди. Сюзан, його мама, сиділа попереду, щось тихо наспівуючи, її голос ледве пробивався крізь шум дощу. Річард, батько, міцно тримав кермо, час від часу кидаючи погляд у дзеркало заднього виду, щоб перевірити, чи все гаразд із сином.

— Максе, ти там не заснув? — жартома спитав він, його голос був теплим, як завжди, коли він намагався розвеселити сина.

Макс знизав плечима, не відриваючи очей від вікна.

— Ні, — буркнув він. Йому не подобалися довгі поїздки, але батьки наполягли, що поїхати до бабусі в сусіднє місто — гарна ідея. «Свіже повітря, Максе, тобі сподобається», — казала мама. Він не був певен, що свіже повітря варте того, щоб три години трястися в машині.

Сюзан обернулася, її руде волосся блиснуло в тьмяному світлі салону.

— Ми скоро будемо на місці, обіцяю, — сказала вона м’яко, її посмішка була такою, що змушувала Макса відчувати себе в безпеці.

Він кивнув, але не відповів. Його погляд повернувся до дороги, де фари вихоплювали з темряви лише кілька метрів попереду. Раптом машина різко смикнулася. Річард вилаявся — тихо, але Макс почув. Фари іншої машини, що мчала назустріч, засліпили очі. Сюзан скрикнула, її голос різко обірвався. Усе сталося за секунду: оглушливий гуркіт металу, скрегіт шин, що ковзають по мокрому асфальту, і відчуття, ніби світ перевернувся догори дном.

Макс не пам’ятав, як усе закінчилося. Тільки темряву, що накрила його, наче важка ковдра, і далекий звук сирен, який пробивався крізь неї.

Коли Макс розплющив очі, він лежав на лікарняному ліжку. Пахло антисептиком, а білі стіни здавалися холодними й чужими. Його голова гуділа, а права рука була перев’язана. Він спробував сісти, але різкий біль у грудях змусив його скривитися.

— Лежи, малий, — сказав чоловік із низьким голосом. Макс повернув голову й побачив його — високого, з темним волоссям і втомленими очима. Марко Моретті. Макс знав його, але не так добре, як батько. Річард колись розповідав, що вони з Марко дружили в університеті, але потім їхні шляхи розійшлися. Макс бачив його лише раз чи два, коли той заїжджав до них додому.

— Де мама? — тихо спитав Макс, його голос тремтів. — Де тато?

Марко відвів погляд, його щелепа напружилася. Він не відповів одразу, і ця тиша була страшнішою за будь-які слова. Макс відчув, як у горлі з’явився клубок, а серце заколотилося швидше.

— Вони... вони не вижили, Максвелле, — нарешті сказав Марко, його голос був хрипким, ніби він сам не вірив у те, що говорить. — Аварія була... занадто сильною.

Макс кліпнув. Слова Марко звучали, як щось далеке, нереальне. Він чекав, що зараз мама увійде до палати, посміхнеться і скаже, що все гаразд. Або тато жартома скаже, що Макс знову заспав у машині. Але ніхто не увійшов. Тільки тиша, що давила на вуха, і холод, який проникав крізь тонку лікарняну ковдру.

Він не плакав. Не тоді. Не перед Марко. Просто дивився в стелю, намагаючись зрозуміти, що це означає. Але як семирічний хлопчик може зрозуміти, що його світ щойно розсипався на шматки?

Через тиждень Макс стояв у просторій вітальні будинку Моретті. Будинок був великий, із високими стелями й величезними вікнами, через які лилося м’яке осіннє світло. Усе тут було незнайоме: запах кави, що доносився з кухні, скрип дерев’яної підлоги, тихі голоси, що лунали десь у глибині будинку. Макс тримав у руках маленьку валізу — усе, що залишилося від його життя. Кілька светрів, улюблена книга про динозаврів і фотографія, на якій він із батьками сміявся на пляжі. Він не дивився на неї, бо знав, що не витримає.

Елена, дружина Марко, була стрункою жінкою з теплими карими очима й довгим каштановим волоссям, зібраним у недбалий пучок. Вона намагалася посміхатися, коли говорила з Максом, але її посмішка була сумною, обережною.

— Максе, ми раді, що ти тут, — сказала вона, присівши перед ним. — Це тепер твій дім. Ми подбаємо про тебе, обіцяю.

Він кивнув, але не відповів. Її слова звучали щиро, але для нього вони були порожніми. Як цей величезний будинок може бути домом? Дім — це там, де мама готує какао ввечері, а тато читає йому перед сном. Дім — це там, де пахне лавандою і сміхом. А тут... тут усе було чужим.

Раптом двері до вітальні відчинилися, і вбігла маленька дівчинка. Її звали Белла, і вона була дочкою Марко й Елени. Чотири роки, великі блакитні очі й довге волосся, яке розвивалось в різні боки, коли вона бігала. Вона зупинилася перед Максом, широко посміхаючись, тримаючи в руках плюшевого зайця.

— Привіт! Я Белла! — сказала вона, її голос був дзвінким, як дзвіночок. — Ти Макс, так? Мама казала, що ти житимеш із нами! Хочеш погратися?

Макс подивився на неї, не знаючи, що сказати. Її енергія була такою чужою, такою... живою. Він відчув, як у грудях щось стиснулося. Белла не знала, що сталося. Вона не знала, що його світ зруйнувався. Її посмішка була щирою, але для Макса вона була як ніж, що різав по ще свіжій рані.

— Ні, — коротко відповів він, відводячи погляд.

Белла здивовано нахилила голову, але не образилася. Вона просто знизала плечима й побігла назад до своїх іграшок, щось весело белькочучи. Елена поклала руку на плече Макса, але він ледь помітно відсторонився.

— Дай йому час, Белло, — тихо сказала Елена, дивлячись на дочку, але її слова були адресовані більше собі.

Макс стояв посеред вітальні, стискаючи ручку валізи. У цьому будинку було тепло, пахло свіжоспеченим хлібом, а голоси Елени й Белли звучали м’яко й доброзичливо. Але він відчував себе чужим. Як гість, якого запросили з ввічливості. Як пазл, який не підходив до їхньої картини.