Епілог

На третю річницю нашого весілля я прокинулася від тиші, хоча за останній рік мала б уже до неї звикнути. Ніхто не тягнув на себе ковдру, не дихав мені в потилицю і не хропів із тією особливою чоловічою впевненістю, з якою потім можна було заперечувати очевидне навіть за наявності аудіозапису.

Я лежала посеред ліжка, загорнувшись у ковдру майже до підборіддя, й дивилася на смужку ранкового світла на стіні.

За рік я навчилася спати сама.

Спочатку залишала увімкненим телевізор у вітальні, бо тиша здавалася надто великою для однієї людини. Потім почала вимикати його. Ще пізніше перестала прокидатися серед ночі й машинально простягати руку на інший бік ліжка.

Звикання взагалі виявилося дивною річчю.

Колись я звикла до Тарасового хропіння, до його сорочок у шафі, до мокрих рушників, до ключів, які він шукав там, де сам же їх залишив, до двох пляшок молока замість однієї й до чоловічої руки на моїй талії посеред ночі.

Тепер звикла до відсутності всього цього.

І жодне зі звикань не означало, що я перестала любити. Телефон на тумбочці завібрував. Я не поспішала його брати. Знала. Навіть усміхнулася, перш ніж побачила ім’я.

Тарас.

Повідомлення було коротким.

«З річницею, Кріс.»

Без сердечка. Без жарту. Без спроби зробити вигляд, що ця дата означає для нас те саме, що три роки тому.

Я перечитала двічі, а потім написала:

«І тебе.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Вечеря сьогодні залишається в силі?»

Я подивилася на годинник.

Сьома дванадцять. Рік тому ми навчилися не питати одне одного про майбутнє щоразу, коли бачилися. Сьогодні я могла скасувати вечерю. Він би не запитав чому. Саме це було одним із найбільших доказів того, наскільки Тарас змінився. Іноді мені навіть хотілося сказати йому, що він став нестерпно правильним.

А потім він міг забути привітати мою маму з днем народження до дев’ятої вечора або написати мені серед робочого дня фотографію дивної плями на сорочці з питанням, чи «це ще можна врятувати», і я заспокоювалася.

Тарас залишався Тарасом.

Просто тепер значно рідше вирішував за двох.

«Залишається.»

Я вже хотіла відкласти телефон, коли прийшло ще одне повідомлення.

«О восьмій.»

Я засміялася.

«Ти це мені чи собі нагадуєш?»

Відповідь затрималася.

«Обом. Репутація в мене досі сумнівна.»

Оце вже був мій чоловік. Чи просто Тарас. За рік я так і не визначилася, яке слово правильніше.

***

На роботі про нашу річницю ніхто не згадав до обіду. Я вже майже повірила, що цього разу пронесло, коли Оля зайшла до кімнати персоналу, поставила переді мною каву й сказала:

— Я пам’ятала.

Я підняла голову.

— Про що?

— Не знущайся.

— Я серйозно.

— Кріс.

Я подивилася на каву.

— З молоком?

— Ти зараз перевіряєш мою дружбу?

— Вона багато пережила.

Оля сіла навпроти. За цей рік вона змінилася не так, щоб це можна було побачити на фотографії. Волосся залишилося тієї самої довжини, вона так само забувала парасолю, коли обіцяли дощ, і так само могла пів зміни шукати ручку, яка весь час була в кишені халата. Просто стала спокійнішою.

Не одразу.

Перші місяці після Дениса були поганими.

Дуже.

Вона плакала в мене на кухні, злилася на нього, потім на себе, потім знову сумувала за ним і одного разу серед ночі написала мені, що, можливо, зробила найбільшу помилку свого життя.

Наступного ранку написала, що ні.

Через два дні знову не була впевнена.

Я тоді вперше зрозуміла, що правильні рішення не завжди приносять полегшення одразу. Іноді вони спочатку просто болять.

— Побачишся з ним? — запитала Оля.

Я кивнула.

— Повечеряємо.

— У тому самому ресторані?

— Так.

Вона примружилася.

— Символічно.

— Тільки не починай.

— Мовчу.

Оля взяла мою чашку й відпила.

— Це моя кава.

— Я знаю.

— У тебе своя.

— Моя вже закінчилася.

Я забрала чашку.