Розділ 24. «Коли все закінчилось, чи це тільки початок?»

Коли Тарас написав, щоб я приїхала, я вже знала про Артема. Не все. Лише те, що поліція знайшла зв’язок, що Тарас говорив із ним і що зараз у квартирі слідчі. Цього вистачило, щоб дорога, якою я їздила сотні разів, раптом здалася незнайомою. Я сиділа в таксі й дивилася у вікно, майже не помічаючи міста. Десь продавали каву, хтось переходив дорогу з дитиною за руку, біля магазину чоловік тримав величезний букет квітів, а дві дівчини сміялися так голосно, що я почула їх навіть крізь зачинене вікно.

Життя мало дивну звичку не зупинятися саме тоді, коли тобі здається, що мало б. Ще вчора найбільшою проблемою Олі було те, що вона любила чоловіка, з яким більше не могла будувати спільне майбутнє. Ще кілька днів тому я боялася невідомої людини, яка знала, де працює мій чоловік, де перебуваю я і як змусити Тараса робити саме те, що їй потрібно.

Тепер у цієї людини було ім’я.

Артем.

Я повторила його подумки й досі не відчула полегшення. Мабуть, тому що полегшення мало приходити, коли небезпека закінчується. А мені здавалося, що щось тільки починає боліти по-справжньому.

***

Біля нашого під’їзду стояла машина поліції. Я побачила її ще до того, як таксі повністю зупинилося. Розрахувалася, вийшла й одразу помітила кількох чоловіків біля входу.

А потім Артема. Він стояв трохи осторонь. Без кайданок. Просто чоловік у темній куртці, якого я знала кілька років як найближчого друга свого чоловіка.

Людина, яка жартувала біля Тарасового лікарняного ліжка.

Якій я сама сказала:

«Простежиш за ним?»

Мене знудило від спогаду. Артем побачив мене. Його обличчя змінилося.

Не сильно. Просто зникла та звична впевненість, із якою він завжди говорив, наче будь-яку проблему можна було вирішити, якщо поставити правильне запитання.

Я зупинилася. Він зробив крок до мене. Один із чоловіків поруч одразу напружився, але Артем лише сказав:

— Крістіно.

Я нічого не відповіла. Він дивився на мене кілька секунд.

— Я не збирався…

Я підняла руку. Не різко. Просто не хотіла чути продовження.

— Не треба.

— Я справді не хотів, щоб тобі щось…

— Артеме.

Він замовк. Я вперше зрозуміла, що не ненавиджу його. Принаймні зараз. Ненависть була б простішою. Натомість я дивилася на чоловіка, який дев’ять років був другом Тараса, і намагалася зрозуміти, в який момент людина вирішує, що має право налякати когось кулею, погрожувати його дружині й після цього принести в лікарню каву.

— Ти написав про мене, — сказала я.

Він опустив очі.

— Так.

— Що я «поки що там».

Артем нічого не відповів.

— Я тоді не знала, хто за мною стежить. Не знала, чи можу вийти з лікарні. Не знала, чи безпечно мені повертатися додому.

Мій голос залишався дивовижно спокійним.

— А ти знав.

Він нарешті підняв погляд.

— Я не збирався нічого тобі робити.

— Але я цього не знала.

На його обличчі щось здригнулося. Я раптом зрозуміла, що Тарас уже сказав йому майже те саме.

Можливо, саме тому Артем не сперечався.

— Вибач, — сказав він.

Я дивилася на нього. Колись я думала, що слово «вибач» має велику силу. Останні дні показали, що воно має силу тільки там, де після нього ще щось можна повернути.

— Іди, Артеме.

Він хотів сказати ще щось. Не сказав. Коли його повели до машини, я відвернулася першою. Не хотіла бачити, як закінчуються чужі роки дружби.

У мене вистачало власних двох.

***

Тарас сидів на кухні. На столі стояла чашка, до якої він, схоже, так і не торкнувся. Поруч лежав телефон. І дві пляшки молока. Я завмерла у дверях. Він помітив, куди я дивлюся.

— Одне вже зіпсувалося.

Я тихо засміялася. Навіть не знаю чому. Можливо, організм просто не витримав більше серйозності.

— Я ж казала.

— Знаю.

— Не кажи цього слова.

Тарас усміхнувся. Зовсім трохи. І раптом я побачила, наскільки він виснажений. Артемом. Я підійшла ближче.

— Як ти?

— Не знаю.

Цього разу я не стала вимагати кращої відповіді. Сіла навпроти.

— Що буде з ним?

— Поки допит. Далі залежить від того, що підтвердиться й що вони знайдуть.

— А той чоловік?

— Уже встановлений.

Я кивнула. Подробиць не хотілося. Не зараз.