Розділ 23. «Той, хто був поруч»

Слідчий подзвонив наступного ранку. Я не спав уже давно, хоча нічого корисного за цей час не зробив. Кілька разів перевірив телефон, прочитав повідомлення Крістіни, відкрив ноутбук і закрив його, навіть не ввівши пароль.

Коли на екрані з’явився номер слідчого, я зрозумів усе ще до того, як відповів.

Мабуть, тому що всю ніч чекав саме цього дзвінка.

— Слухаю.

— Ви вдома?

— Так.

— Самі?

Я сів рівніше.

— Так.

Пауза була короткою, але мені її вистачило.

— Ви щось знайшли.

Це не було запитання.

— Знайшли достатньо, щоб попросити вас поки що не контактувати з Артемом самостійно.

Я повільно провів долонею по обличчю. Дивно. У голові ця можливість уже існувала. Я сам назвав його ім’я. Сам попросив перевірити. І все одно десь до цієї секунди залишалася впевненість, що зараз мені скажуть: помилилися, збіглося, нічого немає.

— Що саме?

— Чоловіка, який приходив до вашого офісу під виглядом поліцейського, встановили.

Я стиснув телефон.

— І?

— За останні тижні він кілька разів контактував із номером, пов’язаним з Артемом.

Я заплющив очі. Одне речення. Усього одне. А дев’ять років уже почали звучати інакше.

— Пов’язаним як?

— Номер оформлений не на нього, але використовувався з пристрою, яким він користувався регулярно. Решту перевіряємо.

— Це ще не означає, що…

Я замовк. Навіть мені самому стало гидко від того, як швидко я почав його захищати. Слідчий нічого не сказав.

— Що ще? — запитав я.

— У матеріалах тієї справи є документ, якого в копіях, що залишилися у вас, немає. Але він є серед даних, які ми отримали окремо.

— Який?

— Додаткова угода. Вона проводилася через вашу фірму. Я відчув, як усередині все стислося.

— Хто її вів?

Слідчий помовчав.

— Артем.

Я встав. Одразу пошкодував, бо біль різко пройшов боком, але цього разу майже не звернув уваги.

— Це неможливо.

Слова вирвалися самі.

— Тарасе…

— Я бачив матеріали справи. Там не було…

Я замовк. Саме так. Не було. Артем був одним із тих, хто допомагав мені збирати матеріали. Я сперся долонею об край столу.

— Що в тій угоді?

— Зміна дати й умов передачі активів. На перший погляд нічого кримінального. Але саме після неї гроші почали рухатися через кілька пов’язаних компаній.

— І Артем?

— Його підпис є.

Я нічого не відповів.

— Тарасе, поки що це не означає, що він організував напад на вас.

— Але ви так не думаєте.

Слідчий видихнув.

— Я думаю, що ваш друг знає значно більше, ніж розповів вам.

Друг. Я мало не попросив його не називати Артема так. Не тому, що це вже було неправдою. Навпаки. Саме тому, що ще вчора було правдою.

— Не телефонуйте йому, — повторив слідчий. — І якщо він приїде до вас, не залишайтеся з ним самі.

Я перевів погляд на вхідні двері.

— Зрозумів.

Ми завершили розмову. Кілька секунд я просто стояв посеред кухні. Потім написав Крістіні:

«Подзвони мені, коли зможеш».

Вона подзвонила менш ніж за хвилину.

— Що сталося?

Навіть без привітання. Я сів.

— Вони перевірили Артема.

На тому кінці стало тихо.

— І?

Я розповів. Не половину. Усе, що знав. Коли закінчив, Крістіна довго мовчала.

— Тарасе…

— Не треба.

— Що?

— Не кажи, що ти попереджала. Не зараз.

— Я не збиралася.

Я заплющив очі. Звісно. Це я вже сперечався з нею ще до того, як вона щось сказала.

— Вибач.

— Ти як?

Дурне питання. Найправильніше з усіх можливих.

— Не знаю.

— Тоді хоча б цього разу повір собі.

Я тихо засміявся.

— Дуже смішно.

— Я серйозно.

Її голос став м’якшим.