Розділ 22. «Дев’ять років»

Коли я повернувся додому, квартира здалася мені більшою, ніж була насправді. Мабуть, справа була не в порожніх кімнатах і навіть не в тому, що Крістіна сьогодні свідомо поїхала в інший бік. Просто я настільки звик повертатися туди, де була вона, що ніколи не замислювався, скільки її присутності ховалося в речах, яких я майже не помічав.

Її чашка стояла біля кавомашини. На спинці стільця залишився кардиган, який вона постійно забувала забрати в спальню. У ванній поруч із моєю щіткою була її, а на полиці стояло стільки баночок, призначення яких я за два роки так і не вивчив.

Усе було на місці.

Тільки Крістіни не було.

Я відчинив холодильник і побачив дві пляшки молока. Одна вже прострочилася. Мимоволі всміхнувся, бо ще зовсім недавно це могло стати причиною для нашої чергової безглуздої суперечки. Крістіна неодмінно сказала б, що молоко не купують про запас, якщо чоловік узагалі не пам’ятає, скільки його залишилося вдома, а я пояснив би, що дві пляшки кращі, ніж жодної.

Тепер я б із задоволенням вислухав цю лекцію.

Я зачинив холодильник і повільно сів за стіл, відчуваючи, як біль у боці одразу нагадує про себе.

Телефон лежав переді мною. Останнє повідомлення Крістіни я перечитав уже кілька разів. Вона питала про Артема. Точніше, про одну фразу, якої він не мав би знати настільки точно. Я відповів, що не показував йому повідомлень, які прийшли мені в офісі, а потім додав, що, здається, не переказував їх дослівно.

Саме це «здається» не давало спокою.

За час дружби з Артемом ми говорили про тисячі речей. Я міг щось сказати в машині, телефоном, у коридорі лікарні або між двома робочими питаннями й просто не запам’ятати цього. Він міг побачити екран того дня в офісі, коли стояв навпроти мене й першим помітив, що повідомлення налякало мене більше, ніж я хотів показати.

Це було цілком можливим. Навіть логічним. І я дуже хотів, щоб саме так усе й було. А потім згадав іншу розмову.

Я подзвонив Артемові й попросив з’ясувати, де перебуває Градов. Він помовчав кілька секунд, а тоді запитав: «Через повідомлення?»

Того дня я не почув у цій фразі нічого особливого. Тепер почув. Я відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Не можна було перетворювати кожне слово людини на доказ лише тому, що в голові з’явилася підозра. Я занадто добре знав, як це працює: спочатку обираєш винного, а потім починаєш помічати тільки те, що підтверджує твою версію. Я не хотів робити цього з Артемом.

Можливо, не міг.

Я пам’ятав, як ми вперше працювали разом до третьої ночі, бо обоє були надто вперті, щоб залишити справу до ранку. Пам’ятав, як після смерті батька Артем кілька днів відповідав на робочі дзвінки замість мене, не питаючи, коли я повернуся. На нашому з Крістіною весіллі саме йому я віддав обручки, навіть не подумавши, що їх можна довірити комусь іншому.

Довіра, яка триває роками, перестає відчуватися як рішення. Ти просто одного дня вже не пам’ятаєш, чому почав довіряти людині, бо вона давно стала частиною світу, який не потребує перевірки. Саме тому мені було так важко зробити те, що я зазвичай робив із будь-якою справою. Відкинути все особисте й залишити тільки факти. Я взяв аркуш, який лежав біля ноутбука, і довго дивився на нього, перш ніж написати перше слово.

Флешка.

Вона була в сейфі мого кабінету. Після нападу туди заходила прибиральниця, поліція і Артем. Я знав про це від Ліни. Один із чоловіків, який назвався поліцейським, залишався в кабінеті сам, тому саме він досі здавався найочевиднішим поясненням зникнення флешки. Артем же допоміг з’ясувати, що людина використала прізвище справжнього правоохоронця, але мала зовсім інше обличчя. Я вже хотів відкласти ручку.

Потім зупинився.

Хто це перевірив?

Артем.

Не тому, що я просив когось іншого й отримав підтвердження. Я попросив його. Він знайшов відповідь. Так само, як згодом перевірив Градова, як підняв інформацію про старі дзвінки в офіс, як постійно приносив мені наступну деталь саме тоді, коли попередня версія починала розвалюватися.

Це ще нічого не доводило.

Людина, якій ти довіряєш, саме для того й поруч, щоб допомагати, коли сам не можеш упоратися.

Але раптом я зрозумів, що майже всі відповіді останніх днів проходили через одні руки. Його. Я поклав ручку. Вперше мені стало по-справжньому не по собі. Не тому, що я вже вірив у провину Артема. Я все ще не вірив. Мені просто більше не подобалося те, наскільки сильно я хотів знайти для нього виправдання раніше, ніж поставив запитання.

Телефон задзвонив.

На екрані з’явилося його ім’я. Я дивився на нього кілька секунд. Я майже ніколи не думав перед тим, як відповісти Артемові. Він міг подзвонити вночі, під час вечері або посеред зустрічі, і я принаймні дивився, чого хоче.

Сьогодні я дочекався, поки виклик припиниться. За хвилину прийшло повідомлення.

«Живий?»

Потім друге.

«Таблетки хоч випив?»

Я перечитав і раптом відчув себе останнім покидьком. Бо це був Артем. Людина, яка кілька годин тому забрала мене з лікарні, відібрала ключі від машини й сказала, що приїде перевірити, чи я не вирішив повернутися на роботу.