Розділ 21. «Після правди»

Коли Оля відчинила двері, я нічого не запитала. Не тому, що не хотіла знати. Просто іноді обличчя людини відповідає раніше, ніж ти встигаєш сформулювати запитання. Вона не плакала. Принаймні вже.

Очі були трохи червоні, волосся зібране в недбалий хвіст, на щоці залишився світлий слід від висохлої сльози, який вона, мабуть, навіть не помітила. На ній була домашня футболка й спортивні штани, і виглядала Оля так звично, що від цього ставало тільки гірше.

Люди чомусь не змінюються зовні в ту хвилину, коли закінчується щось велике. Не зникає половина волосся. Не тріскається шкіра. Не з’являється напис на чолі: «Шість років щойно закінчилися».

Ти просто відчиняєш двері подрузі й кажеш:

— Заходь.

Я зайшла. Бублик одразу з’явився з коридору, обнюхав мою сумку й, не знайшовши нічого їстівного, втратив до мене інтерес.

— Привіт тобі теж, — сказала я.

Оля зачинила двері.

— Він сьогодні не в настрої.

— Він чи ти?

— Обоє.

Я зняла куртку. Тільки тоді помітила Дениса. Він стояв біля кухонного столу й складав якісь папери в ту саму папку, яку я вже бачила раніше. Документи на квартиру. Мені захотілося відвести очі. Не тому, що я не мала права дивитися. Просто це здавалося надто особистим. Ще кілька днів тому вони сперечалися, на кого оформляти житло, яке мало стати їхнім. Тепер Денис складав папери так акуратно, ніби від порядку в них ще щось залежало.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

— Я сьогодні поїду до Макса.

Оля схрестила руки на грудях.

— Не обов’язково.

— Знаю.

— Це й твоя квартира.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

Він подивився на неї. Не довго. Але в тому погляді було щось таке, від чого я раптом відчула себе зайвою.

— Бо тобі сьогодні краще побути тут.

Оля відкрила рот. Мабуть, хотіла сперечатися. Потім передумала.

— Добре.

Денис кивнув. Ось так просто.

— Ти його береш? — запитала Оля.

Денис подивився на собаку. Той уже стояв біля дверей, абсолютно впевнений, що зараз почнеться прогулянка й усі людські драми його не стосуються.

— Можу залишити.

Оля помовчала.

— Залиш.

Бублик сів. Денис присів перед ним і почухав за вухом.

— Зрадник.

Пес лизнув його в підборіддя. Я відвернулася. От через такі речі люди й плачуть. Не через великі промови. Через собаку, який не розуміє, чому сьогодні один із його людей іде без нього.

Денис підвівся.

— Я завтра заїду.

— Добре.

— Напишу.

— Добре.

Він узяв ключі. Зупинився біля дверей. Я дивилася на Олю. Вона — на нього. Можливо, вони обоє чекали, що хтось скаже ще щось. Шість років мали б заслуговувати на якусь правильну останню фразу перед тим, як чоловік уперше йде з дому вже не просто переночувати в друга. Але правильної фрази, мабуть, не існує.

— Поїж, — сказав Денис.

Оля заплющила очі.

— Господи, Денисе.

— Що?

— Навіть зараз?

Він ледь усміхнувся.

— Паста в холодильнику.

Її губи затремтіли.

— Іди вже.

— Іду.

Він вийшов. Двері зачинилися. Ми залишилися втрьох. Я, Оля й Бублик, який ще кілька секунд сидів біля дверей, а потім повернувся до нас із таким виразом морди, ніби саме ми щойно все зіпсували.

Оля подивилася на мене.

— От скажи, як можна розійтися з людиною, яка навіть під час розставання нагадує тобі поїсти?

Я не встигла відповісти. Оля заплакала. Я підійшла й обійняла її. Вона притиснулася до мене.

— Я знала, що так буде, — прошепотіла вона. — Щойно тебе побачу.

— Можеш плакати.

— Я вже сьогодні виконала норму.

— У таких випадках норм немає.

— Це дуже незручно.

— Що саме?

— Мені завтра на роботу. Я буду з опухлим обличчям.

Я засміялася. Вона теж. Крізь сльози. І я міцніше її обійняла.

***

За пів години ми сиділи на кухні. З пастою Дениса. Звісно. Оля спочатку заявила, що не їстиме її принципово, потім зробила три виделки «тільки спробувати», а тепер сиділа з тарілкою перед собою й мовчки намотувала макарони. Бублик лежав біля її ніг.