Розділ 20. «Не про квартиру» (від імені Олі)

Коли я написала Крістіні, що хочу поговорити, Денис був удома. Він сидів на кухні за тим самим столом, за яким кілька днів тому ми розкладали документи на квартиру, рахували перший внесок, сперечалися про частки й намагалися поводитися як двоє дорослих людей, які просто вирішують фінансове питання. Тоді мені здавалося, що найскладніше — домовитися, чиє ім’я буде в документах.

Тепер папка з роздруківками лежала на краю столу, закрита й непотрібна.

Ми вже знали, що квартира була найпростішою частиною нашої проблеми.

Бублик лежав під столом, поклавши морду Денисові на ногу. Зрадник навіть не намагався приховувати, кого в цій сім’ї любить більше.

Я поставила телефон екраном донизу.

— Крістіна прийде після зміни.

Денис кивнув.

— Я пам’ятаю.

— Я можу сказати їй, щоб не приходила.

— Навіщо?

Я знизала плечима.

— Не знаю.

Він подивився на мене.

— Тоді не кажи.

Оце й було найгірше з Денисом. Він не був поганим. Не кричав. Не кидався образливими словами, які потім можна було б носити в собі як доказ його вини. Не зраджував. Не принижував. За шість років він так і не дав мені жодної простої причини піти. Навпаки. Коли я хворіла, він приносив чай, який я не просила. Коли в мене ламалася машина, їхав через пів міста, хоча потім пів дороги бурчав, що я мала зробити техогляд ще місяць тому. Він знав, яку піцу я люблю, не забував день народження моєї мами й досі тримав у телефоні фотографію Бублика цуценям, хоча пес давно виріс і важив стільки, що після його спроб залізти на коліна німіли ноги.

Денис був хорошим чоловіком. Просто, можливо, не тим чоловіком, із яким я могла прожити те життя, якого тепер хотіла. І від цієї думки боліло значно більше, ніж якби він виявився козлом.

— Ти їла? — запитав він.

Я подивилася на нього.

— Ти зараз серйозно?

— Просто питаю.

— Ми збираємося говорити про наші стосунки, а ти питаєш, чи я їла?

— Одне іншому не заважає.

— Денисе.

— Я зробив пасту.

Я заплющила очі.

— Господи.

— Що?

— Нічого.

— Ти завжди злишся сильніше, коли голодна.

— Я не злюся.

— Олю.

— Добре. Злюся.

Він підвівся, дістав із холодильника контейнер і поставив переді мною. Я мало не засміялася. Бо саме так виглядали наші шість років. Ми могли говорити про те, чи маємо спільне майбутнє, а він усе одно перевіряв, чи я поїла. Я могла хотіти його придушити, але знала, що він не любить зелену цибулю й залишила б половину порції без неї. Любов іноді дуже незручно переживає момент, коли стосунки вже не можуть продовжуватися. Вона не зникає вчасно.

— Я потім поїм.

— Воно злипнеться.

— Денисе.

— Добре.

Він повернув контейнер у холодильник. Сів навпроти. Між нами лежала закрита папка з документами. Я дивилася на неї кілька секунд.

— Ми ж не будемо купувати ту квартиру, правда?

Денис повільно видихнув.

— Думаю, ні.

Мене вразило, наскільки сильно може боліти слово «ні», навіть коли ти сама знала відповідь.

— Ми ще навіть завдаток не дали.

— Я знаю.

— Добре, що не дали.

— Так.

Ще одне слово. Ще одна річ, яку ми вже не робитимемо разом. Нова кухня, яку я вибирала в голові. Стіна у вітальні, про яку Денис говорив, що її треба знести. Балкон, де я хотіла поставити крісло. Місце для Бубликової лежанки. Я раптом зрозуміла, що вже подумки розставила меблі в квартирі, де ми ніколи не житимемо.

— Я вчора довго думав, — сказав Денис.

Я підняла очі.

— Про що?

— Про те, що ти запитала.

Я чекала.

— Про дітей.

Ось воно. У грудях стало порожньо так швидко, ніби моє тіло знало відповідь раніше за мене.

— І?

Він провів долонею по столу. Не дивився на мене. Денис завжди дивився прямо, коли говорив щось неприємне. Навіть рієлтору сказав у вічі, що квартира не варта заявленої ціни й ремонт схожий на «помсту людини, яка ненавиділа бежевий». Тепер він дивився на власні пальці. Цього було достатньо.

— Ти не хочеш, — сказала я.

Він підняв голову.

— Олю…

— Просто скажи.

Денис мовчав.