Розділ 19. «Додому»

Наступного ранку мого чоловіка виписували з лікарні, а я не знала, чи хочу їхати з ним додому. Ця думка з’явилася ще до того, як я зайшла до палати.

Не вчора ввечері.

Не вночі.

Саме зараз, коли побачила Тараса вже не в лікарняній сорочці, а у звичайних темних джинсах і футболці, яку йому хтось привіз із дому.

Мабуть, Артем.

Тарас сидів на краю ліжка й намагався натягнути светр так, щоб не зачепити бік. Виходило погано. Я зупинилася в дверях.

— Серйозно?

Він завмер із рукою в рукаві.

— Доброго ранку.

— Ти що робиш?

— Одягаюся.

— Бачу. Навіщо сам?

— Кріс, мені тридцять чотири.

— Вітаю. А ще в тебе шви.

— Я пам’ятаю.

— Судячи з усього, недостатньо добре.

Я підійшла й забрала в нього светр. Тарас не сперечався. Оце вже мало насторожити більше, ніж будь-які аналізи.

— Руку, — сказала я.

Він слухняно просунув одну.

— Другу.

— Я знаю, як одягаються.

— Сьогодні мені так не здається.

Я допомогла йому обережно натягнути светр через голову, поправила тканину на плечах і лише тоді зрозуміла, наскільки близько стою. Його обличчя було зовсім поруч. Звичайне Тарасове обличчя. Трохи втомлене. Неголене. З тією складкою між бровами, яка з’являлася щоразу, коли він зосереджувався або терпів біль і не хотів, щоб це помітили.

Я знала її.

Знала, як він пахне зранку.

Знала, що зараз йому незручно піднімати ліву руку.

Знала навіть те, що за кілька хвилин він скаже, ніби все нормально, хоча я вже бачила протилежне.

Дивно, скільки всього можна знати про людину й водночас не розуміти найголовнішого.

— Готово, — сказала я й відступила.

Тарас опустив погляд на себе.

— Дякую.

— Не звикай.

— Пізно. Два роки шлюбу.

Раніше я відповіла б щось про мокрі рушники й те, що за два роки він так і не навчився ними користуватися. Тепер слова не прийшли. Мабуть, він теж це відчув, бо не продовжив. На тумбочці лежали документи на виписку, рецепти й кілька аркушів із рекомендаціями. Я взяла їх, хоча вже читала все ще до того, як лікар зайшов у палату.

— Перев’язки щодня, — сказала я. — Антибіотик за схемою. Знеболювальне тільки якщо справді треба. Нічого важкого не піднімати.

— Я вже це чув.

— І ніякого офісу.

— Останнє в документах не написано.

— Я допишу.

Тарас усміхнувся.

— Почерк у тебе поганий. Не повірять.

— Тарасе.        

— Мовчу.

Я склала папери до пакета. Усе було дивно нормально. Саме так я уявляла його виписку всі попередні дні: він бурчатиме, я контролюватиму призначення, він говоритиме, що може сам, а я нагадуватиму, що людина, яка втекла з лікарні після операції, тимчасово позбавлена права голосу. Тільки в моєму уявленні після цього ми мали поїхати додому.

Разом.

Я мала відчинити двері нашої квартири, пройти на кухню, перевірити холодильник і, можливо, справді знайти там ті дві пляшки молока, про які чомусь думала навіть тоді, коли Тарас лежав на операційному столі.

Так мало бути.

Мабуть.

— Артем уже виїхав, — сказав Тарас.

Я підняла голову.

— Сюди?

— Так. Написав хвилин десять тому.

— Міг би не їхати. Я викликала б таксі.

— Кріс.

— Що?

— Мене підстрелили, але до таксі я ще здатен дійти.

— У цьому я якраз і сумніваюся.

Він узяв пакет із документами.

— Тоді добре, що Артем приїде.

Я кивнула. І саме тоді він сказав це. Абсолютно буденно. Без жодної паузи.

— Поїдемо додому.

Мої пальці, якими я застібала сумку, зупинилися. Тарас цього спочатку не помітив.

— Слідчий учора дзвонив, — продовжив він. — Квартиру ще раз перевірили. Нічого нового. Сказав, що повертатися можна, тільки…

— Тарасе.

Він замовк. Я повільно випросталася.

— Я не поїду.

На його обличчі нічого не змінилося одразу.

Саме тому я побачила момент, коли він зрозумів.