Розділ 18. «Не потім» (від імені Наталі Петрівни)

Коли Андрій сказав: «Ходімо кудись», першою моєю думкою було запитати, куди саме.

Другою — нагадати, що завтра мені зранку на роботу.

Третьою — чи точно мама забрала дітям речі на завтра, бо молодший мав тренування, а старша останнім часом могла згадати про контрольну приблизно за десять хвилин до виходу з дому.

І тільки четвертою я подумала, що чоловік, з яким я прожила чотирнадцять років, стоїть переді мною посеред лікарняного коридору і просто хоче провести зі мною вечір.

Без приводу.

Без річниці.

Без дня народження.

Без необхідності кудись когось завезти.                                              

Це було настільки незвично, що я майже злякалася.

— Куди? — все-таки запитала я.

Андрій забрав із мого плеча сумку.

— Не знаю.

— Прекрасний план.

— Я думав, ти оціниш спонтанність.

— Після чотирнадцяти років шлюбу спонтанність — це коли ти дорогою додому купуєш інший хліб і не телефонуєш уточнити.

Він засміявся. І я раптом подумала, що скучила за цим звуком. Не за його сміхом узагалі. Я чула його майже щодня. Коли молодший розповідав щось за вечерею. Коли сусід знову неправильно припарковувався. Коли Андрій дивився дурні відео в телефоні й потім, попри мої протести, змушував дивитися мене.

Я скучила за тим, як він сміявся зі мною.

Це виявилося зовсім іншим.

Ми вийшли з лікарні.

Надворі було прохолодно. Після теплого повітря відділення холод одразу торкнувся щік, і я машинально застебнула пальто до самого верху.

Андрій простягнув руку.

Я подивилася на неї.

— Що?

— Дай руку.

— Навіщо?

— Наталю.

— Я просто питаю.

— Бо хочу потримати тебе за руку.

Я простягнула долоню. Він переплів наші пальці так природно, ніби ми робили це щодня. Ми не робили. Я навіть не могла згадати, коли востаннє йшла з чоловіком за руку. Не тому, що перестала хотіти. Просто десь між дитячими рюкзаками, пакетами з магазину, ключами від машини й телефоном руки майже завжди були чимось зайняті.

А коли ставали вільними, ми вже були вдома.

— Дивно, — сказала я.

— Що саме?

— Триматися за руки.

Він глянув на мене.

— Настільки все погано?

— Не перекручуй.

— Я не перекручую.

— Просто давно так не ходили.

Андрій стиснув мої пальці.

— Знаю.

І чомусь саме це коротке «знаю» вдарило сильніше, ніж якби він почав пояснювати, що ми обоє були зайняті, втомлені й у нас діти.

Бо він теж помітив.

Просто мовчав.

Як і я.

Ми пішли повільно, хоча машина стояла зовсім недалеко.

— То куди ми йдемо? — запитала я.

— Ти голодна?

— Я медсестра після зміни. Це риторичне питання.

— Тоді поїмо.

— Тільки не ресторан.

— Чому?

— Ми вже були в ресторані.

— Один раз за кілька років. Треба зробити паузу?

Я штовхнула його плечем.

— Не хочу сидіти дві години й удавати, що не втомилася.

— Тоді кав’ярня?

— О дев’ятій вечора?

— Там є десерти.

— Ти зараз намагаєшся купити мою прихильність тістечком?

— Чотирнадцять років працювало.

— Нахаба.

— Але ти йдеш.

Я йшла.

І це теж було правдою.

***

Ми сіли в маленькій кав’ярні неподалік від лікарні. Я була тут багато разів. З Олею після зміни. Із Крістіною одного разу, коли вона чекала Тараса й той, звісно, запізнювався. Із колегами.

З Андрієм — ніколи.

Дивно, як можна прожити з людиною скільки часу і мати десятки місць у своєму місті, де ви обидва бували, але ніколи не були разом.

Я замовила чай і сирник.

Андрій подивився на мене.

— Що?

— Сирник?

— Навіть не починай.

— Я нічого.

— Я бачу твоє обличчя.