Розділ 17. «Те, що знають "свої"»

Після тієї розмови я ще кілька разів згадувала, як легко Тарас відповів на моє запитання про Артема.

«А ти його знаєш?»

«Звісно».

Без паузи.

Можливо, мене зачепила не сама відповідь, а її впевненість. Ще недавно я теж говорила про свого чоловіка саме так. Мені здавалося, що два роки спільного життя, одна ванна кімната, сотні вечерь і ранків, сварки через дурниці й звичка прокидатися від його хропіння дали мені право вважати, що я знаю людину поруч.

Тепер слово «знаю» здавалося значно складнішим.

Можна знати, як людина п’є каву, і не знати, чого вона боїться. Можна впізнати її кроки за дверима й не помітити, що вона місяцями приховує від тебе частину свого життя. Можна прожити з кимось дев’ять років у дружбі або чотирнадцять у шлюбі й одного дня все одно поставити запитання, якого раніше не ставив.

Мабуть, ми ніколи не знаємо людей повністю. Просто в якийсь момент перестаємо перевіряти те, у чому давно впевнені.

До палати Тараса я повернулася вже ближче до кінця зміни.

Він сидів, спершися спиною на подушки, і читав щось у телефоні.

— Ти знову працюєш?

— Читаю повідомлення.

— Робочі?

Він подивився на екран.

— Від Артема.

— Отже, робочі.

— Це дискримінація за професійною ознакою.

Я поставила сумку на стілець.

— Ти переживеш.

— Після останніх двох днів уже не настільки впевнений.

Я глянула на нього.

Тарас одразу зрозумів.

— Невдалий жарт.

— Дуже.

— Вибач.

Я нічого не сказала, лише підійшла ближче й перевірила, чи він не гарячий.

Раніше він обов’язково перехопив би мою руку, поцілував пальці або сказав щось дурне про надмірну увагу медичного персоналу. Тепер просто сидів нерухомо й дозволяв мені торкатися себе.

Між нами з’явилася нова обережність.

Не холодність.

Саме обережність.

Наче ми обоє знали, де болить, але ще не розуміли, як торкатися так, щоб не зробити гірше.

— Артем щось знайшов? — запитала я.

Тарас простягнув телефон.

— Поки нічого, що можна назвати доказом. Перевірили людей, які мали доступ до матеріалів із боку клієнта. Забагато прізвищ.

Я пробігла очима повідомлення.

Артем писав коротко, без зайвих пояснень. Кілька імен, дати, хто міг бачити документи, хто знав про передачу.

Нічого, що я могла б зрозуміти краще за Тараса.

— Він усе це сьогодні зробив?

— Схоже на те.

— І ще встиг привезти тобі зубну щітку.

Тарас усміхнувся.

— Оце справжня дружба.

Телефон завібрував у моїй руці. На екрані з’явився виклик від Артема. Я простягнула телефон чоловікові. Тарас увімкнув гучний зв’язок, навіть не питаючи, чи залишуся. Я помітила це. Він, мабуть, уже ні.

— Слухаю.

— Я ненадовго, — почувся голос Артема. — З камер поки нічого корисного. Але я ще раз поговорив із Ліною. Вона точно пам’ятає, що в день появи конверта на рецепції нікого стороннього не бачила.

— Це ми вже знаємо.

— Є інше. Вона згадала, що за день до цього хтось телефонував і запитував, чи ти будеш в офісі наступного ранку.

Тарас насупився.

— Хто?

— Не представився.

— Чудово.

— Тому я й не дзвонив відкривати шампанське.

Тарас провів пальцями по переніссю.

— Номер той самий?

— Перевіряють.

— Добре.

На тому кінці стало тихіше, а потім Артем сказав:

— І я б поки не відпускав Крістіну саму додому. Особливо після того повідомлення, де тобі написали, що вона поки що в лікарні.

Я завмерла. Не сильно. Настільки, що Тарас не помітив.

— Вона й не збирається додому, — відповів він. — Принаймні поки поліція не скаже, що можна.

— Добре. Я завтра зранку заїду.

— Не треба.

— Це не запитання.

— Артеме.

— Доброї ночі, Тарасе.

Виклик завершився. Чоловік поклав телефон на тумбочку. Я ще кілька секунд мовчала.

— Тарасе.

— Мм?