Розділ 16. «Знати напам’ять»

До кінця зміни я втомилася настільки, що перестала розуміти, чого хочу більше: додому, куди мені поки не можна було повертатися, чи просто кудись, де хоча б годину ніхто не запитає, як почувається Тарас. Це було несправедливо.

Люди питали не зі зла. Навпаки, намагалися підтримати, приносили каву, пропонували підмінити мене, дивилися співчутливо й говорили, що головне — він живий.

Я знала. Звісно, знала.

Але іноді фраза «головне, що живий» звучить так, ніби після неї ти вже не маєш права боятися нічого іншого.

А я боялася. Що хтось досі знає про нас більше, ніж ми про нього. Що Тарас знову вирішить, ніби достатньо кількох годин без температури, щоб повернутися до роботи. Що поліція нічого не знайде. І ще того, про що намагалася не думати від самого ранку. Що небезпека закінчиться, а між нами все одно залишиться те, що почалося задовго до пострілу.

Я зайшла до його палати вже після сьомої.

Тарас не спав.

Цього разу перед ним не було ноутбука, документів чи телефона. Він лежав, дивлячись у стелю, і зосереджено крутив у пальцях пластиковий ковпачок від пляшки води.

— Щось новеньке, — сказала я.

Він повернув голову.

— Що?

— Ти нічого не робиш.

— Я думаю.

— Це у твоєму випадку теж робота.

— Тоді в мене понаднормові.

Я поставила сумку на стілець і підійшла ближче.

— Болить?

— Менше.

— Це відповідь пацієнта чи Тараса?

Він усміхнувся.

— Артем сьогодні питав майже те саме.

— Розумний чоловік.

— Ви явно змовилися.

Я поправила край його пов’язки там, де вона трохи визирала з-під лікарняної сорочки. Тарас мовчав, поки я перевіряла, чи все гаразд. Колись я не розділяла його тіло на медичне й особисте. Це був просто мій чоловік. Я знала шрам біля коліна, який він отримав у дитинстві, маленьку родимку під лопаткою, місце на шиї, де його завжди лоскотало, і те, як він несвідомо напружував живіт, коли я торкалася його холодними руками. Тепер під моїми пальцями була пов’язка.

Шви.

Чужа куля, яка якимось чином опинилася всередині чоловіка, з яким я ще тиждень тому сперечалася через молоко.

— Кріс.

Я підняла очі.

— Що?

— Ти знову десь далеко.

Я завмерла.

— Це моя фраза.

— Я позичив.

Я опустила сорочку.

— Усе нормально.

Тарас подивився на мене так уважно, що я одразу зрозуміла власну помилку.

— Не кажи цього так.

— Як?

— Як я.

Мені знадобилася секунда. Потім я всміхнулася.

— Принаймні щось ти засвоїв.

— Дорого обійшлося навчання.

Усмішка зникла сама. Він теж перестав жартувати.

— Я поговорив зі слідчим, — сказав Тарас. — Вони перевіряють номер, з якого телефонували в офіс.

Я сіла.

— Є щось?

— Поки ні. Сімку купували без нормальної ідентифікації. Номер уже неактивний.

— Зручно.

— Саме так.

Він потягнувся до телефона на тумбочці.

— Артем теж копає.

— Ти все-таки дозволив йому працювати без твого контролю?

— Не перебільшуй. Я просто тимчасово фізично обмежений у можливостях його контролювати.

— Звучить значно більше на тебе.

Телефон у його руці завібрував. Тарас глянув на екран.

— До речі.

— Артем?

Він кивнув і відповів.

— Так.

Я вже збиралася підвестися, але Тарас жестом показав залишитися. Ще вчора такий рух нічого б не означав. Тепер я помічала. Він не просив мене вийти. Не відвертав телефон. Не переходив на інший бік палати, щоб я випадково не почула зайвого. Просто залишив мене поруч.

— Кажи, — промовив він.

Голос Артема я чула невиразно, лише окремі слова.

Офіс.

Камери.

Ліна.

Час.

Тарас слухав мовчки, час від часу насуплюючись.

— Зачекай. Який проміжок?

Пауза.

— І більше ніхто?

Знову тиша.

— Добре. Надішли.