Розділ 14. «Не половина»

Після розмови про Градова я повернулася до роботи.

Не тому, що мені раптом стало спокійніше. Навпаки. Тепер я знала достатньо, щоб хвилюватися значно конкретніше.

Просто в лікарні ніхто не скасовував призначень через те, що мого чоловіка підстрелили, хтось за ним стежив, а людина, яку ми вважали винною, виявилася надто зручною для цієї ролі.

У тринадцятій палаті потрібно було змінити систему. У сьомій жінка після операції вперто намагалася самостійно дійти до туалету, хоча лікар заборонив їй вставати без допомоги. Біля поста чийсь родич уже вдруге питав, коли прийде лікар, наче від частоти запитання той міг матеріалізуватися швидше.

Життя навколо поводилося образливо нормально. Я перевіряла тиск, записувала показники, відповідала на запитання й час від часу ловила себе на тому, що дивлюся в бік коридору, де була палата Тараса.

Він залишився там. Цього разу добровільно. І це чомусь здавалося більшим досягненням, ніж мало б.

— Ти сьогодні вже третій раз перепитуєш одне й те саме, — сказала Оля, коли ми зустрілися біля шафи з медикаментами.

Я завмерла з упаковкою в руці.

— Що саме?

— Оце вже четвертий.

Я подивилася на неї.

Оля не усміхалася.

— Іди до нього на п’ять хвилин.

— Я на роботі.

— Я теж. Саме тому кажу п’ять, а не сорок.

— З ним усе нормально.

— Я не питала про нього.

Це прозвучало настільки просто, що я опустила погляд. За останню добу всі питали саме про Тараса.

Як він?

Що сказали лікарі?

Чи болить?

Чи вже відомо, хто стріляв?

І лише Оля запитала про мене, навіть не сформулювавши запитання.

— Я не знаю, — відповіла я.

Вона кивнула, ніби це була цілком прийнятна відповідь.

Мабуть, іноді так і є.

***

До палати я зайшла ближче до обіду. Тарас лежав із ноутбуком на животі. Я зупинилася в дверях.

— Серйозно?

Він підняв голову.

— Я нічого не роблю.

— Перед тобою ноутбук.

— Він закритий.

Я подивилася уважніше. Справді закритий.

— Тоді навіщо він лежить на тобі?

— Артем приніс.

Лише тоді я помітила чоловіка біля вікна. Артем підняв руку у привітанні.

— Я намагався пояснити, що нормальні люди після операції відпочивають.

— І?

— Він юрист. Це невиліковне.

Тарас подивився на нас обох.

— Дуже приємно, що ви знайшли спільну тему.

Я вже збиралася сказати, що зайду пізніше. Це була їхня робота. Їхні справи. Їхні документи. Саме так усе й починалося. Я зробила крок назад.

— Кріс.

Зупинилася. Тарас дивився на мене.

— Залишся.

Я не відповіла одразу. Артем перевів погляд із нього на мене, але нічого не сказав.

— Ви про роботу, — сказала я.

— Так.

— Тоді навіщо я вам?

Тарас помовчав. Не довго. Але я побачила, що відповідь він не приготував заздалегідь.

— Бо я не хочу потім знову розповідати тобі половину.

У грудях щось боляче стиснулося. Не від красивості фрази. Вона якраз не була красивою. Просто він нарешті сказав уголос те, через що ми весь цей час сварилися. Половину.

Не брехню.

Не повну правду.

Ту частину, яку він сам вирішував мені залишити. Я зачинила двері й сіла на стілець.

— Добре.

Артем відкашлявся.

— Тоді почну спочатку.

Він поклав телефон на тумбочку.

— Я перевірив усе, що міг по Градову. Він справді у Варшаві. І справа навіть не в тому, що він фізично не міг стріляти в тебе. Людей для цього можна знайти будь-де.

— Я це вже казав, — озвався Тарас.

— Знаю. Тому перевірив не його пересування.

Артем замовк на секунду.

— Я підняв старі дзвінки в офіс.

Тарас насупився.

— Навіщо?

— Бо мене не залишала думка про те, коли все почалося.

Я побачила, як Тарас повільно сів рівніше.

— І?

— Перший дивний дзвінок був не після твоєї зустрічі з Градовим.