Розділ 13. «Зручний винний»

Я не знав, що боліло сильніше: рана, яку я сам сьогодні зробив усе можливе, щоб розтривожити, чи слова Крістіни, сказані кілька хвилин тому майже спокійним голосом.

Із раною принаймні все було зрозуміло. Вона мала конкретне місце, причину, шви, пов’язку й лікаря, який, побачивши мене після самовільної прогулянки містом, висловив про мої розумові здібності значно більше, ніж дозволяв собі вчора. Біль теж був чесним. Він не прикидався чимось іншим, не вимагав пояснень і не змушував гадати, що буде завтра. Достатньо було невдало повернутися, глибше вдихнути або спробувати підвестися — і тіло одразу нагадувало, де саме проблема.

З Крістіною було складніше.

«Я теж тебе люблю. Але я більше не впевнена, що цього достатньо».

Я чув ці слова вже, мабуть, удесяте, хоча вона вимовила їх лише раз.

Два роки тому вона сказала мені «так» значно швидше.

Я тоді ще пожартував, що вона могла б хоча б зробити вигляд, ніби роздумує, щоб я встиг понервувати. Крістіна відповіла, що вже нервувала достатньо за нас двох, поки я пів року ходив навколо пропозиції, ніби готував документи на міжнародний арбітраж.

Мені завжди здавалося, що найскладніше я вже зробив.

Знайшов жінку, з якою хотів прокидатися все життя. Переконав її вийти за мене. Навчився не залишати шкарпетки біля ліжка принаймні тоді, коли пам’ятав про це. Виявилося, втримати просте «ми» значно важче, ніж його створити.

Крістіна стояла біля вікна спиною до мене. Її руки були схрещені на грудях, а погляд ковзав кудись униз, на лікарняне подвір’я, де люди продовжували жити своїм звичайним ранком. Хтось ішов із пакетом до центрального входу, хтось курив біля воріт, таксист сперечався з охоронцем через місце для паркування.

Світ поводився так, ніби в ньому нічого не сталося.

Мене це майже ображало.

Ще тиждень тому я б віддав багато за можливість прокинутися поруч із нею, посперечатися через ковдру, вислухати про рушник, який знову опинився не там, де мав, і піти на роботу, знаючи, що ввечері повернуся туди, де мене чекають.

Тепер я вперше не був упевнений, що означатиме це «повернуся».

І найгірше полягало в тому, що звинувачувати в цьому я міг лише себе.

— Кріс, — нарешті сказав я.

Вона не обернулася одразу.

— Не треба зараз нічого виправляти, Тарасе. Я знаю тебе. Ти вже, мабуть, придумав правильні слова, аргументи й щонайменше три причини, чому робив усе саме так. Але я зараз не хочу слухати пояснення, після яких повинна зрозуміти тебе настільки добре, що мої власні почуття стануть недоречними.

Я повільно видихнув.

Саме це я й збирався зробити.

Пояснити.

Розкласти все по порядку, знайти причинно-наслідковий зв’язок, довести, що мовчав не тому, що не довіряв їй, а тому, що хотів захистити. Визначити, де припустився помилки, а де просто не мав іншого вибору.

Професійна деформація, мабуть.

Навіть власний шлюб я намагався врятувати аргументацією.

— Добре, — сказав я. — Не буду.

Тільки тоді Крістіна повернулася.

— Справді?

— Мені самому дивно, але так.

На мить у її очах з’явилося щось знайоме. Майже усмішка, яка так і не стала усмішкою.

— Запишемо цей день.

— Якщо виживу після виписки, можеш навіть відзначати щороку.

— Після сьогоднішньої втечі з лікарні це залежатиме не лише від мене.

Вона сказала це вже м’якше, і я майже дозволив собі повірити, що між нами знову з’являється звичний ґрунт.

Майже.

Бо навіть коли Крістіна підійшла ближче й машинально поправила край ковдри, я не простягнув до неї руку.

Раніше зробив би.

Тепер не знав, чи вона хоче, щоб я її торкався.

Дивна річ. Учора я боявся, що мене можуть убити. Сьогодні найбільше боявся зайвий раз торкнутися власної дружини.

— Тобі болить? — запитала вона, помітивши, як я мимоволі притис долоню до боку.

— Терпимо.

— Це не медичний термін.

— А «дуже терпимо» вже медичний?

— Тарасе.

Я відкинувся на подушку.

— Болить. Але я заслужив, тому можеш не співчувати.

— Я можу одночасно злитися на тебе й не хотіти, щоб у тебе розійшлися шви. Одне іншому не заважає.

— Оце, мабуть, і є справжній шлюб.

Вона глянула на мене так, що я зрозумів: ще одне слово про шлюб — і доведеться перевіряти міцність не лише швів.

Я мовчки підняв руки.

— Усе. Зрозумів.

— Було б добре.

Вона вже збиралася відійти, коли на тумбочці завібрував мій телефон.