Розділ 12. «Де є питання, я думаю про крапку»

Я сердилася на Тараса.

Зараз, згадуючи той ранок, я найбільше дивуюся саме цьому. Не тому, що не мала права сердитися. Мала. Мій чоловік менш ніж добу тому лежав на операційному столі з вогнепальним пораненням, уночі просив мене не повертатися додому, а вранці зник із лікарні, не залишивши навіть повідомлення. Тож причин для злості в мене вистачало.

Просто тоді я ще не знала, що злість була найпростішим із почуттів, які чекали на мене того дня.

Злитися на Тараса я вміла.

За два роки шлюбу в нас було достатньо практики. Я знала, як сердитися на нього через мокрий рушник, забуте молоко, запізнення, робочі дзвінки під час вечері й ту особливу чоловічу здатність не бачити речі, які лежать просто перед носом. Знала, скільки часу мені потрібно, щоб перестати відповідати одним словом, і скільки Тарасові, щоб зрозуміти: його улюблене «ти закінчила?» краще сьогодні не використовувати.

Навіть наші сварки були частиною чогось знайомого.

У них завжди залишалося непорушне «ми».

Ми могли не розмовляти пів вечора, але все одно лягали в одне ліжко. Могли сперечатися через гроші, а наступного ранку Тарас клав мені в сумку павербанк, бо знав, що я знову забула зарядити телефон. Я могла образитися й демонстративно відсунутися на свій край дивана, але за годину все одно просила його принести чай, бо він ішов на кухню.

Навіть коли між нами було погано, десь усередині я завжди знала, що це між нами.

Тепер уперше з'явилося щось інше.

Щось, що існувало не між нами, а окремо від мене.

Частина життя мого чоловіка, про яку я нічого не знала.

І чим довше я стояла біля його порожнього ліжка, тим сильніше мене лякало не те, що Тарас зник.

Мене лякало, що я вже не могла впевнено сказати, куди він міг піти.

***

— Камери перевіряють, — сказала Наталя Петрівна, повернувшись до поста. — І лікаря повідомили.

Я кивнула.

— Він сам пішов.

— Ми цього ще не знаємо.

— Його речей немає.

— Крістіно.

— Наталю Петрівно, якщо його хтось викрав, навряд чи перед цим допоміг йому вдягнути штани.

Вона подивилася на мене уважніше.

— У тебе дуже специфічний спосіб заспокоювати себе.

— Я працюю над ним.

Хотілося усміхнутися, але не вийшло.

Телефон у моїй руці мовчав.

Я знову набрала Тараса.

Недоступний.

Цього разу навіть не дослухала записаний голос до кінця.

— Якщо він зараз десь сидить із кавою, — сказала я, — я сама поверну його сюди. І тоді йому справді знадобиться лікар.

— От тепер я тебе впізнаю.

— Я серйозно.

— Я теж.

Наталя Петрівна торкнулася мого плеча й пішла до палати, звідки її вже вдруге кликали. Я залишилася біля поста сама й раптом подумала, що ще кілька днів тому найбільше хотіла, щоб Тарас просто приходив додому вчасно.

Дивно, як швидко змінюються вимоги до шлюбу.

Спочатку тобі потрібно, щоб чоловік не забував молоко.

Потім щоб попереджав, коли затримується.

Потім щоб не брехав.

А одного ранку ти стоїш посеред лікарняного коридору й думаєш, що була б щаслива просто знати, де він.

Камери дали відповідь приблизно за двадцять хвилин.

На записі Тарас ішов сам.

Повільно, трохи зігнувшись, кілька разів зупиняючись. На одному з кадрів він навіть сперся рукою об стіну, і я машинально затримала подих, хоча розуміла, що це сталося майже годину тому.

Він вийшов через центральний вхід.

Сам.

Ніхто його не вів.

Ніхто не змушував.

Біля лікарні він кілька хвилин сидів на лавці, а потім сів у темний автомобіль.

— Номер видно? — запитала я.

— Погано.

Я дивилася на екран.

Мала б відчути полегшення.

Тараса не викрали.

Він був при свідомості. Він сам одягнувся, сам вийшов, сам сів у машину.

Натомість мені стало ще гірше.

Бо тепер залишалося найпростіше пояснення.

Він просто вирішив мені не сказати.

Знову.

Оля знайшла мене в кімнаті персоналу з чашкою кави, яку я встигла зробити, але не випити.

Вона зупинилася у дверях.

— Знайшли?

— На камерах.