Розділ 11. «Поки вона не знає. І я, здається, теж»

Я зрозумів, що ідея погана, ще тоді, коли спробував самостійно натягнути штани.

До цього моменту план здавався цілком прийнятним. Встати, одягнутися, вийти з лікарні на кілька годин, владнати одну справу й повернутися раніше, ніж Крістіна приїде на зміну. У моїй голові все це займало приблизно стільки ж часу, скільки нормальній людині потрібно, щоб заїхати по документи чи забрати машину із сервісу. Організм, який ще зовсім недавно отримав кулю, мав із цього приводу іншу думку й повідомив її настільки переконливо, що на кілька секунд мені довелося спертися долонею об стіну й просто постояти, чекаючи, поки перед очима перестане темніти.

Крістіна, якби побачила мене зараз, спочатку сказала б щось про післяопераційний режим, потім щось значно менш медичне, а наприкінці, швидше за все, запитала б, чи куля випадково не зачепила ту частину мозку, яка відповідала за здоровий глузд. Я навіть майже почув її голос і мимоволі усміхнувся, хоча усмішка відразу відгукнулася болем десь під ребрами.

Учора ввечері вона написала, що сьогодні ми договоримо.

Я прочитав те повідомлення кілька разів, перш ніж заснути, і прекрасно розумів, що цього разу не вдасться відбутися фразою про роботу, адвокатську таємницю чи небажання її хвилювати. Останній аргумент узагалі більше не працював. Крістіна досить чітко пояснила, що моє бажання захистити її не дає мені права вирішувати, скільки правди вона здатна витримати.

Найнеприємніше полягало в тому, що вона мала рацію, а ще неприємніше було визнавати: навіть знаючи це, я збирався знову зробити саме те, за що вона на мене сердилася.

Я застебнув сорочку не з першої спроби, бо пальці слухалися гірше, ніж хотілося, потім сів на край ліжка й кілька секунд дивився на двері. До ранкового обходу залишався час. Медсестра вже заходила, принесла воду й на моє запитання про виписку відповіла таким поглядом, ніби я попросив дозволу пробігти марафон.

Формально мене ніхто не виписував.

Формально я й не збирався далеко.

Це, звісно, була саме та різниця у формулюваннях, за яку Крістіна ненавиділа мою професію.

Я потягнувся до тумбочки за телефоном і тільки тоді згадав, що його там немає.

Останні години перед нападом відновлювалися в пам’яті значно краще, ніж сам момент пострілу. Я пам’ятав кабінет, розмову, дорогу, кілька дзвінків, які проігнорував, бо не хотів удруге слухати те, що вже почув. Пам’ятав, як переконував себе, що Градов просто звик отримувати бажане і тому не розуміє значення слова «ні». Пам’ятав навіть, що дорогою думав про молоко, яке знову забув купити, і про Крістіну, яка цього разу мала повне право виставити мене за двері разом із моїм дванадцятирічним юридичним стажем.

А потім пам’ять обривалася.

Телефон був єдиною річчю, відсутність якої мене справді непокоїла. Не через сам апарат і навіть не через інформацію, яку можна було з нього витягнути. Там було дещо інше, і саме через це вчора я попросив Крістіну дізнатися, куди він подівся.

Просити її не віддавати телефон нікому було вже складніше пояснити.

Особливо після того, як вона запитала:

— Навіть поліції?

А я промовчав.

Тепер, сидячи на краю лікарняного ліжка й намагаючись не робити надто глибоких вдихів, я мусив визнати, що мовчання було не найкращою відповіддю. Особливо для людини, яка професійно знала: якщо співрозмовник уникає прямого запитання, це майже завжди означає, що відповідь йому не сподобається.

Я підвівся повільніше, ніж хотілося, взяв піджак і відразу зрозумів, що вдягати його зараз буде ще однією поганою ідеєю. Залишив у руці й підійшов до дверей.

Повернутися я збирався до того, як Крістіна мене тут не застане.

Принаймні саме це я тоді собі пообіцяв.

На першому поверсі я витратив майже десять хвилин на те, що зазвичай займало дві: спуститися, пройти коридором і вийти надвір так, щоб не привертати зайвої уваги. Біля виходу довелося сісти на лавку, бо організм знову вирішив нагадати, що наші з ним плани на цей ранок категорично не збігаються.

Надворі було прохолодно. Я вдихнув свіже повітря й одразу пошкодував про це, тому що біль під ребрами відгукнувся різкіше.

— Прекрасно, — пробурмотів я.

— Вам погано?

Жінка років шістдесяти, яка сиділа на іншому краю лавки з пакетом яблук, дивилася на мене з неприхованою цікавістю.

— Ні, дякую.

Вона оглянула мене з голови до ніг.

— Виглядаєте погано.

— Це тимчасово.

— Усі чоловіки так кажуть.

Я не знайшов, що на це відповісти, а сперечатися з незнайомою жінкою біля лікарні сил не було. Тому просто кивнув і дістав запасний телефон, який кілька хвилин тому позичив у людини, котрій дуже не хотів пояснювати, навіщо мені терміново потрібен зв’язок.

Номер я пам’ятав напам’ять.

Він відповів після другого гудка.

— Ти де?

Навіть без привітання.

— Доброго ранку й тобі.