Розділ 10. «Домовити не вийшло»

Я прокинулася не від будильника і навіть не від Бублика, який, як з'ясувалося за одну ніч, вважав диван своєю особистою територією і будь-яких гостей сприймав як тимчасове непорозуміння. Мене розбудили голоси з кухні. Спочатку я не розрізняла слів, лише чула приглушену розмову Олі й Дениса за стіною, дзенькіт чашки об стільницю, шум води, а потім тихий сміх, який майже відразу стих. Я лежала із заплющеними очима, загорнувшись у чужий плед, і кілька секунд намагалася зрозуміти, чому сплю не у власному ліжку, чому від волосся пахне кокосовим шампунем і чому в мене болить шия так, ніби вночі я не спала, а намагалася скласти себе навпіл.

Пам'ять повернула все одразу.

Лікарню. Закривавлену сорочку Тараса. Операційну. Градова. Його дивне прохання не повертатися додому. Телефон, якого не було серед речей і який чомусь хвилював мого чоловіка не менше, ніж власна прострелена шкіра. А потім учорашнє коротке листування, після якого я заснула з телефоном біля подушки, хоча зазвичай сварила Тараса за таку звичку.

«Я тебе люблю».

«Я тебе теж люблю. Але завтра ми договоримо».

«Добре».

Я розплющила очі й подивилася на стелю.

Ось воно, це «завтра».

Чомусь учора, коли я писала Тарасові останнє повідомлення, мені здавалося, що після сну все стане хоча б трохи зрозумілішим. Не легшим і точно не нормальним, але таким, що його можна буде розкласти на окремі запитання й нарешті отримати на них відповіді. Можливо, це була професійна звичка: у лікарні навіть найбільший хаос рано чи пізно перетворювався на показники, призначення, аналізи, процедури й конкретні дії. Якщо людині боляче, треба зрозуміти де. Якщо падає тиск, треба знайти причину. Якщо є кровотеча, її зупиняють.

А що робити, коли одного ранку з'ясовується, що твій чоловік жив поруч із тобою, цілував тебе перед роботою, забував купити молоко, сперечався через мокрі рушники й водночас знав про небезпеку, про яку не сказав ані слова, мене ніхто не вчив.

Я потягнулася до телефона.

Сьома двадцять одна.

Від Тараса нічого.

Не було навіть звичного ранкового повідомлення, хоча останні два дні звичним у нашому житті можна було назвати хіба те, що він продовжував дратувати мене навіть із лікарняного ліжка.

Я відкрила наш чат і перечитала вчорашнє.

Сьогодні я не збиралася дозволити йому сховатися за екраном. Ми вже надто багато важливого говорили короткими повідомленнями між його роботою, моїми змінами, вечерями й дурними побутовими справами. Я хотіла бачити його обличчя, коли поставлю запитання. Хотіла чути паузи перед відповідями. Хотіла нарешті зрозуміти, де закінчується адвокатська таємниця й починається звичайне Тарасове переконання, що він краще знає, від чого мене треба захистити.

А ще, якщо зовсім чесно, я просто хотіла його побачити.

Це дратувало найбільше.

Я могла злитися на нього так, що хотілося жбурнути мокрим рушником просто в обличчя. Могла не знати, чи повірю наступній його відповіді. Могла прокручувати в голові кожну недомовку останніх днів і знаходити в ній новий привід для образи. Але десь під усім цим жило просте, майже фізичне бажання зайти до палати й переконатися, що він там.

Живий.

Буркотливий.

Нестерпний.

Мій.

Саме останнє слово змусило мене відкласти телефон.

Після вчорашньої розмови Олі й Дениса воно раптом звучало складніше.

За стіною знову почулися голоси. Цього разу Оля сказала щось голосніше, Денис відповів, і за кілька секунд вони обоє засміялися. Я не прислухалася. Учора я випадково почула достатньо, щоб зрозуміти: шість років разом не означають, що люди знають одне про одного все. Можна ділити квартиру, ліжко, собаку, рахунки й навіть пам'ять про одну вагітність, але переживати одну й ту саму подію настільки по-різному, що лише через три роки вперше почути, що насправді відчувала людина поруч.

Можливо, тому мене так зачепила їхня розмова.

Бо я більше не могла дивитися на Олю й Дениса збоку.

Надто легко було впізнати в них нас.

***

Коли я зайшла на кухню, Оля сиділа біля вікна з чашкою кави, а Денис стояв біля плити й смажив яєчню. Бублик розлігся посеред проходу з таким виглядом, ніби саме він оплачував цю квартиру й дозволяв усім іншим тут жити.

— Доброго ранку, — сказала я.

Денис озирнувся.

— Якщо після ночі на нашому дивані ти ще здатна називати його добрим, то в тебе дуже низькі стандарти.

— Я два роки сплю поруч із чоловіком, який хропе й заперечує це навіть під аудіозапис. Мене важко налякати диваном.

Оля усміхнулася в чашку.

Виглядала вона втомленою. Під очима залишилися тіні, волосся було зібране абияк, а на ній досі була та сама стара Денисова футболка, у якій вона вчора відчинила мені двері. Проте між ними щось змінилося. Не стало легшим чи правильнішим, не з'явилося тієї показової ніжності, якою в кіно зазвичай позначають успішно вирішену кризу. Просто вони більше не уникали поглядів одне одного.