Розділ 9. «Куди ми йдемо»

До Олі я приїхала майже о десятій вечора з пакетом із супермаркету, в якому лежали зубна щітка, найдешевша футболка, упаковка нових трусів, куплені в супермаркеті між відділом із колготками та акційними рушниками і зарядний пристрій, бо мій залишився біля ліжка у квартирі, куди мені тепер не можна було повертатися.

Ще кілька днів тому така ситуація здалася б мені настільки абсурдною, що я неодмінно знайшла б у ній щось смішне. Можливо, сказала б Тарасові, що після двох років шлюбу він нарешті домігся того, що дружина пішла ночувати до подруги, хоча для цього довелося отримати вогнепальне поранення й налякати її невідомими людьми. Сьогодні ж навіть ця думка не викликала усмішки, бо весь день у моїй голові жили прізвище Градов, Тарасова відмова говорити більше, ніж він вважав необхідним, і його дивна тривога через телефон, якого я навіть не бачила після того, як його привезли до лікарні.

Оля відчинила не відразу. Спочатку за дверима почувся гавкіт, потім її роздратоване «Бублику, відійди», після чого щось глухо впало на підлогу, вона вилаялася й тільки тоді впустила мене всередину.

На ній була стара сіра футболка, яка явно належала Денисові, волосся вона зібрала на потилиці абияк, а під очима залишилися темні сліди від туші. Я помітила це одразу, але нічого не сказала, бо за час роботи в лікарні навчилася розрізняти моменти, коли людині потрібне запитання, і ті, коли найкращою допомогою стає можливість хоча б кілька хвилин удавати, що ніхто нічого не бачить.

— Я вже думала, що ти передумала, — сказала вона, відступаючи від дверей.

— Я теж приблизно до того моменту, поки не згадала, що чоловік із діркою від кулі в боці дуже переконливо попросив мене не повертатися додому.

Оля зачинила двері, двічі повернула ключ, а потім ще й накинула ланцюжок.

— Це для мого спокою чи твого? — запитала я.

— Після того, що ти розповіла телефоном, я готова ще шафу під двері підсунути.

— Не треба. Наталя Петрівна тільки переконала мене, що старі шафи треба берегти.

Оля кілька секунд дивилася на мене, а потім засміялася, і я несподівано зрозуміла, наскільки мені бракувало цього звичайного сміху. У лікарні навколо мене цілий день були люди, які говорили тихіше, ніж зазвичай, дивилися співчутливіше, ніж мені хотілося, і раз у раз запитували, чи я тримаюся. Ніхто не пояснював, що саме я мала тримати і скільки ще часу, але до вечора від самого слова почало нудити.

Бублик обнюхав мій пакет, особливо зацікавився новими трусами, чхнув і втратив до мене будь-який інтерес.

— Денис удома? — запитала я, знімаючи куртку.

— Ні.

— Пізно працює?

Оля відвернулася, забираючи мій пакет.

— Ні. Ми поговорили, після чого він вирішив, що йому треба трохи покататися.

— А тобі?

— А мені, виявляється, треба було купити дві пляшки вина й морозиво.

— Значить, вечір у вас пройшов продуктивно.

— Надзвичайно.

На кухонному столі справді стояла відкрита пляшка білого вина, а поруч лежали кілька роздруківок із плануваннями квартир, розрахунками кредиту й цифрами, значення яких я не намагалася зрозуміти. На одному аркуші червоною ручкою було обведено кухню, біля ванної стояв знак оклику, а маленька кімната мала підпис «кабінет?».

Усе це виглядало настільки звичайно, що мені стало не по собі. Люди, які збираються розходитися, у моєму уявленні мали кричати, бити посуд, ділити речі й ненавидіти одне одного, а не рахувати відсотки за кредитом і сперечатися про те, чи поміститься холодильник біля дверей.

Щоправда, ніхто поки не говорив, що Оля з Денисом збираються розходитися.

Навіть вони самі.

Оля дістала другий келих.

— Тобі багато не наливатиму.

— Чому?

— Бо ти не спала нормально й майже нічого не їла.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що я теж медсестра, Кріс. Ви, заміжні, іноді забуваєте, що професійні здібності є не тільки у ваших чоловіків.

Я сіла за стіл.

— Тарас сьогодні теж першим запитав, чи я їла.

— Розумний чоловік.

— За п'ять хвилин до цього він пояснював мені, чому я не можу повернутися до власного дому, але головне, звісно, вечеря.

— Ну, якщо тебе збираються вбивати, краще робити це ситою.

Я подивилася на неї.

— Дякую. Тепер мені значно спокійніше.

— Я стараюся.

Ми торкнулися келихами, хоча приводів для цього не було, і кілька хвилин просто сиділи за столом, дозволяючи вину й тиші зробити те, на що в нас самих не вистачало сил.

Першою заговорила Оля.

— Що він сказав?

— Хто?

— Бублик. Звісно, Тарас.

Я провела пальцем по холодному склу.

— Не дуже багато. Є якийсь Градов, який хотів, щоб Тарас узяв його справу. Тарас відмовився, бо там ішлося не зовсім про законні речі. Після цього були якісь натяки, які мій чоловік уперто не називає погрозами.