Розділ 8. «Версія Тараса»

Я прокинулася від того, що на мене дивилися.

Не знаю, як люди це відчувають. Можливо, організм має якийсь окремий рецептор для чужого погляду, який медицина поки просто не внесла до підручників. Але я розплющила очі ще до того, як згадала, де перебуваю, і перше, що побачила, були очі Тараса.

Він не спав.

Лежав майже нерухомо й дивився на мене з тим виразом, який я добре знала. Так Тарас дивився, коли хотів щось сказати, але ще вирішував, чи варто.

— Давно не спиш? — запитала я.

Голос після кількох годин сну сидячи звучав так, ніби вночі я не дрімала біля лікарняного ліжка, а курила десь за гаражами.

— Хвилин десять.

Я випросталася й одразу пошкодувала про це. Шия відгукнулася тупим болем, спина теж нагадала, що стілець біля лікарняного ліжка не передбачений для повноцінного відпочинку.

— І десять хвилин просто дивився, як я сплю?

— Так.

— Моторошно.

Куточок його губ ледь ворухнувся.

— Ти хропіла.

Я повільно повернула голову.

— Що?

— Тихенько.

— Тарасе.

— Майже непомітно.

— Людина з твоєю репутацією мала б краще ставитися до доказів.

— Я свідок.

— Зацікавлена сторона.

— Безпосередній очевидець.

Я підвелася й нахилилася над ним, перевіряючи те, що й без мене перевіряли всю ніч. Колір шкіри був кращим. Погляд яснішим. Голос уже не здавався таким слабким, хоча говорив він тихо й швидко втомлювався.

Я торкнулася його чола.

— Температури немає.

— Я знаю.

— Звідки?

— Мені сказали.

— Хто?

— Медсестра.

Я примружилася.

— Яка медсестра?

Він подивився на мене уважніше.

— Не знаю.

— Молода?

— Кріс.

— Симпатична?

— У мене вогнепальне поранення.

— Це не відповідь.

— Ти зараз ревнуєш мене до медсестри?

— Я збираю статистичні дані.

Цього разу він усміхнувся помітніше, а я раптом відчула, як усередині щось відпускає.

Лише трохи.

Настільки, щоб я могла дивитися на нього й бачити не кров, не каталку, не зачинені двері, а свого чоловіка, який лежить переді мною й досі здатний дратувати.

Учора я готова була віддати все за цю можливість.

Сьогодні вже знову хотілося його придушити.

Мабуть, це й було хорошим знаком.

— Води? — запитала я.

Тарас кивнув.

Я допомогла йому зробити кілька ковтків, поправила подушку й відставила склянку.

Він стежив за мною.

— Ти всю ніч тут?

— Ні. Я встигла сходити в кіно, повечеряти й трохи потанцювати.

— Крістіно.

— А ти як думаєш?

Його обличчя змінилося.

— Треба було поїхати відпочити.

Я завмерла зі склянкою в руці.

— Куди?

Він зрозумів одразу.

На якусь секунду між нами зникло все ранкове. Хропіння, медсестра, жарти.

Залишилося вчорашнє.

Не їдь додому.

— Не додому, — сказав він.

Я поставила склянку на тумбочку.

— От із цього місця детальніше.

— Кріс...

— Ні. Учора ти ледве тримав очі розплющеними, але знайшов сили сказати мені не їхати додому. Я всю ніч думала, що це означає. Тому зараз ти не скажеш «не хвилюйся», «поговоримо пізніше» чи ще щось зі свого адвокатського набору.

Тарас заплющив очі.

— Я не маю адвокатського набору.

— Ти щойно використав заперечення замість відповіді.

Він знову подивився на мене.

— Я не знав, чи безпечно тобі повертатися туди самій.

Слова були сказані спокійно.

Майже буденно.

Від цього вони прозвучали ще гірше.

— Що означає «безпечно»?

— Саме те й означає.

— Тарасе, це наша квартира.

— Я знаю.

— Тоді поясни мені, чому я не можу повернутися до власного дому.

Він мовчав.

— Там хтось був?

— Наскільки я знаю, ні.

— Хтось може прийти?

— Не знаю.

— За мною?

Пауза була короткою.

Але я її помітила.

— Тарасе.

— Я не знаю.

— Ти вдруге сказав «не знаю» за одну хвилину. Для тебе це майже рекорд.

— Кріс, я серйозно.

— Я теж.

Він повільно видихнув.

— Саме тому я не хочу зараз говорити тобі те, чого не знаю напевно.

— Тоді скажи те, що знаєш.

Його погляд затримався на мені.

Я чекала.

Уперше за два роки шлюбу мовчання Тараса не дратувало мене. Воно лякало. У двері постукали. Ми обоє повернули голови.

До палати зайшов чоловік років сорока в темних штанах і світлій сорочці. Не лікар. Це було зрозуміло одразу хоча б тому, що він не дивився ні на монітор, ні на крапельницю, ні на історію хвороби. Він дивився на Тараса.

— Тарасе Вікторовичу?

— Так.

Чоловік показав посвідчення й назвався слідчим. Я не запам'ятала прізвища. Не тому, що не почула. Просто слова «у зв'язку з учорашнім нападом» витіснили з голови все інше. Слідчий глянув на мене.

— Ви дружина?

— Так.

— Мені потрібно поставити вашому чоловікові кілька запитань.

— Ставте.

Він трохи помовчав.

— Бажано наодинці.

— Небажано.

— Кріс, — тихо сказав Тарас.

Я повернулася до нього.

— Що?

— Вийди, будь ласка.

Я навіть не одразу зрозуміла, що він сказав.

— Ти серйозно?

— Так.

— Учора в тебе стріляли, сьогодні приходить слідчий, а ти хочеш, щоб я вийшла?

— Саме так.

— Чудово.

Я схрестила руки на грудях.

— Тоді я залишаюся.

Слідчий перевів погляд із мене на Тараса й, здається, вирішив, що в сімейні переговори краще не втручатися.

— Кріс.

— Не «Кріс».

— Будь ласка.

Оце було нечесно.

Коли Тарас говорив спокійно, я могла сперечатися з ним годинами. Коли додавав це тихе «будь ласка», мені хотілося сперечатися ще більше, але аргументи чомусь ставали гіршими.