Розділ 7. «Коли “ми” стає звичкою»

Тарас спав.

Після всього, що сталося за останні години, саме це здавалося мені найдивнішим.

Він просто спав.

Не так, як удома, коли міг серед ночі відкинути ковдру, перевернутися на спину й почати хропіти з такою впевненістю, ніби особисто отримав дозвіл порушувати тишу після двадцять третьої. Тепер він лежав майже нерухомо, блідий, із заплющеними очима, і навіть його дихання було занадто тихим для чоловіка, якого я знала.

Я сиділа біля ліжка й дивилася на його руку.

На безіменному пальці залишалася обручка.

Її дозволили не знімати, і я чомусь весь час поверталася до неї поглядом, наче маленьке металеве кільце могло підтвердити щось значно важливіше за сімейний стан.

Це Тарас.

Мій Тарас.

Мій чоловік, який не купує одну пляшку молока, якщо можна випадково купити дві. Який залишає мокрий рушник на дверцятах шафки, сперечається з кавомашиною й заперечує власне хропіння навіть за наявності аудіодоказів.

І водночас чоловік, якого хтось підстрелив.

Чоловік, який, ледве прийшовши до тями, не попросив води, не запитав, що сталося і де він.

Він сказав мені не їхати додому.

Я подивилася на його обличчя.

— Ти міг би хоча б зараз щось пояснити, — прошепотіла я.

Тарас не відповів.

— Дуже по-дорослому.

Нічого.

Я нахилилася трохи ближче.

— І не думай, що поранення автоматично звільняє тебе від усіх сімейних розмов.

Навіть вії не здригнулися.

— От тепер ти справді знайшов спосіб виграти суперечку.

— Крістіно.

Я озирнулася.

У дверях стояла Наталя Петрівна.

— Я розмовляю з чоловіком.

Вона глянула на Тараса.

— Бачу.

— Він мене ігнорує.

— Теж бачу.

— Як завжди.

Куточок її губ сіпнувся.

— Отже, стан стабільний.

Я усміхнулася.

Останні кілька годин я почала особливо цінувати людей, які не дивилися на мене так, ніби я ось-ось розсиплюся на шматки. Наталя Петрівна не запитувала кожні десять хвилин, як я. Не говорила, що все буде добре, бо знала не гірше за мене: у лікарні такими словами не розкидаються. Вона просто приносила чай, змушувала мене їсти, знаходила лікаря, коли мені здавалося, що минула вже ціла вічність без новин, і кілька разів мовчки сідала поруч.

Сьогодні цього було достатньо.

— Ходімо, — сказала вона.

— Куди?

— Тобі треба вийти хоча б на десять хвилин.

— Я нікуди не хочу.

— Це не відповідь на моє запитання.

— Ви не ставили запитання.

Вона подивилася на мене.

— З Тарасом ви точно підходите одне одному.

— Чому?

— Обоє любите сперечатися про формулювання.

Я ще раз глянула на нього.

— Десять хвилин?

— Десять.

— Якщо він прокинеться...

— Тебе знайдуть.

Я підвелася, поправила ковдру біля його плеча, хоча вона й без того лежала нормально, і тільки тоді вийшла слідом за Наталею Петрівною.

У коридорі було тихіше, ніж удень. Лікарня ніколи по-справжньому не засинала, просто вночі її звуки ставали іншими. Менше голосів, менше поспіху, більше приглушених кроків і дверей, які намагалися зачиняти обережно. Навіть світло здавалося м'якшим, хоча я чудово знала, що лампи тут ті самі.

Ми дійшли до поста, коли з боку ліфта з'явився чоловік із двома паперовими стаканчиками й невеликим пакетом у руці.

Я не звернула б на нього уваги, якби Наталя Петрівна раптом не зупинилася.

— Я ж сказала, що сама доїду.

— Знаю.

Чоловік підійшов ближче й простягнув їй один стаканчик.

— Тоді навіщо приїхав?

— Бо ти сказала, що сама доїдеш.

Наталя Петрівна подивилася на нього так, ніби в цій відповіді була якась особлива чоловіча логіка, яку вона чотирнадцять років намагалася зрозуміти й нарешті вирішила не витрачати сили.

— Крістіно, це Андрій.

Я перевела погляд на нього.

Отже, ось він.

Чоловік зі старою шафою.

Той самий, який вважав, що дверцята, які треба трохи піднімати, щоб відчинити, свідчать не про необхідність купити нові меблі, а про наявність у старих «характеру».